Глава 5. Розрив демонічного шаблона 

— Я хочу, щоб ти зрозумів, що… ці печери затісні для мене, — прошепотіла вона, і її губи опинилися в сантиметрі від його вуха. — І якщо ти ще раз пошлеш за мною своїх “збирачів”, я змушу їх з’їсти власні хвости. Буквально. Навіть не сумнівайся… 

Люціан завмер, і на мить його демонське серце, натреноване в інтригах з іншими вищими демонами, здалося, пропустило удар. Слова про “хвости” вдарили під дих сильніше за електричний розряд. 

Та що ж це за дівчина? Вона… щось знає чи просто випадково поцілює в те, що для нього реально має значення? Але, як відомо, випадковостей не буває… 

В ієрархії Еребуса це було зовсім не метафорою — це було прадавнє, забуте закляття самопожирання, яке накладали на зрадників і нижчих бісів ще до того, як перші люди навчилися розводити вогонь. Звідки це людське дівчисько, ця “аномалія”, яка виросла у звичайній київській квартирі, могла знати про таке?

Він намагався вхопити бодай відлуння її думки, але натикався на дзеркальну гладь. Його шок був майже фізичним: князь пітьми, який століттями грався долями королівств, зараз сидів посеред власного клубу, загіпнотизований запахом її жуйки й холодом її подиху. 

От… що це було? Випадкова фраза, кинута для ефекту, чи вона справді бачила його справжню подобу — з рогами, лускою й тими самими хвостами, які його легіони ховали під дорогими штаньми від Brioni? Уперше за останні роки свого відносно спокійного життя, коли він перебував у Середньому світі, Люціан відчув, як по потилиці пробіг справжній, людський липкий піт.

Кіра ж підвелася і легкою ходою попрямувала до виходу, розчиняючись у натовпі так природно, наче її тут і не було. Валентин залишився сидіти, стискаючи пальцями стійку бару так сильно, що на камені з’явилися тріщини. І це ще він стримувався… 

— Ти бачив це? — прохрипів він у мікрофон, який ховався у комірі його сорочки, звертаючись до охорони. — Вона… вона щойно поставила на мене печатку мовчання? 

Вищий демон якийсь час просто не міг підвестися. Його тіло було скуте невидимими ланцюгами, створеними з того самого “вакууму”, яким вона пахла. Це було не просто приниження. Це було оголошення війни від сили, про існування якої Люціан навіть не підозрював. І Валентин, попри лють, відчув, як на його обличчі розповзається шалена посмішка. Тепер полювання з уявного перетворилося на справжнє. 

Тим часом Кіра, пройшовши два квартали, дістала з кишені ключі від темного, як сама пекельна ніч, спорткара. Це був “подарунок від таємного шанувальника”, як казала вона матері, хоча насправді ключі з’явилися на її столі вранці в день вісімнадцятиріччя — разом із запискою, написаною почерком, від якого пахло сіркою. Тож Діана швидко зрозуміла, де донька взяла такий “подарунок”...  

Машина пілікнула сигналізацією, і коли двері автоматично від’їхали вбік, Кіра пірнула у темний салон. Вона знала: власник нічного клубу зараз переглядатиме записи з камер і скаженітиме, не в силах ідентифікувати навіть марку цього авто, зібраного в кузнях, де метал гартували в крові драконів, а не на конвеєрах Німеччини. І вона була такою ж невловимою для радарів, як і її маленька власниця.

За кілька секунд спорткар, верескнувши шинами, зірвався з місця й полетів у ніч, щоб уже за якихось півгодини довезти свою господиню додому. Там дівчина планувала обміркувати, як заманюватиме цю “здобич” у свої тенета. 

Бо цей… самовпевнений чоловік у дорогому костюмі повинен схилитись до її ніг. Красивих ніжок доньки Кармілли Ашшр, сестри королеви пітьми… Та він цього ще навіть не уявляв.