Глава 3. Пригода у міському парку 

Поки Арт мовчав, обмірковуючи, що ще сказати шефові, вищий демон думав про щось своє. Він поставив келих на стіл і поправив манжет, де замість ґудзика блищав крихітний обсидіан із вигравіюваною печаткою його роду. Роду Люцифера, засновника Еребуса. 

— Я обладнав для цього полювання спеціальну зону в Abyss, — вів далі Артур. — Там, серед штучних сталактитів і гучного техно, вона відчує себе в безпеці. А коли жертва розслабляється, вона завжди залишає слід.

Abyss — ще один нічний клуб у мережі, яку контролював Валентин, був найзакритішим клубом Києва, про який ходили легенди, але ніхто не міг знайти входу, якщо його туди не запрошували. Він розташовувався ще нижче за офіс самого демона — у занедбаних тунелях часів холодної війни, перетворених на сюрреалістичний підземний палац.

Стіни клубу були природними скелями, по яких стікала підсвічена синім вода, імітуючи живі вени землі. Повітря було насичене феромонами й димом, який Валентин особисто замовляв із долин Еребуса. Це було місце, де гріх ставав мистецтвом, а люди добровільно віддавали частки своїх душ за одну ніч у цьому печерному раю. 

Отже, Abyss… Що ж, нехай буде він. 

…Нічний Київ зустрів напівдемона дрібним дощем. Він любив це місто за його хаос. Чудове місце, щоб загубитися або знайти того, хто хоче сховатися.

Арт випустив дим дорогої сигари, стоячи в тіні під’їзду навпроти будинку, де, за його даними, жила “потрібний об’єкт”. Він активував свій внутрішній зір — той самий, що дозволяє бачити енергетичні сліди, залишені будь-якими істотами. Зазвичай люди залишали по собі брудні плями тривоги чи тьмяні розчерки жадоби. Але слід Кіри... він був сріблястим. Тонким, наче нитка павутини, і саме зараз він вів прямо в глибину старого парку. 

Це був парк “Володимирська гірка”, і в ньому важкою завісою стояв сизий туман. Арту цей парк завжди подобався: багато тіней, круті схили — чудове місце для того, щоб наздогнати й притиснути жертву.

Слід Кіри, який він “взяв” від самої “Могилянки”, був незвичайним — срібляста нитка, що вела прямо до оглядового майданчика, — ще й тому, що колір срібла для людей зовсім не характерний. Він рухався нечутно, як хижак, що звик брати здобич одним ривком. Дівчина йшла попереду, повільно, наче спеціально підлаштовуючись під його темп. Її довге темне пальто розвівалося на вітрі, і Артур відчув, як азарт полювання починає застеляти йому очі.

Вона зупинилася біля перил, дістала з кишені яскраво-червоний льодяник і, не озираючись, кинула обгортку на асфальт.

Артур причаївся в кущах, готуючись до стрибка. Але щойно він наблизився на відстань удару, обгортка спалахнула слабким фіолетовим світлом. “Хлібні крихти”, — промайнуло в голові, але було запізно, бо він уже потрапив під їхній вплив. Повітря навколо стало в’язким, як кисіль. Артур відчув, що його ноги більше не слухаються, наче вони стали частиною самого тротуару. 

Але… де людська дівчина могла взяти цей магічний нейтралізатор?! 

Останнє, що він почув, як вона з кимось розмовляла по телефону й казала, що піде зараз у нічний клуб. У їхню “Безодню”. Тож перш ніж провалитися на якийсь час у темінь, він устиг набрати боса й повідомити йому цю цінну інформацію.