Глава 2. Дивна людська аномалія   

Офіційний володар Еребуса, почувши явну нісенітницю, таки відірвався від своїх графіків на моніторі й замислився.  

— Людина — і зникає з демонічних відстежувачів, зроблених моїм дідом? Ти знущаєшся? — Люціан здивовано підняв брову, не помітивши, як на пальцях почали з’являтися чорні кігті, що траплялося з ним тоді, коли він чогось не розумів або втрачав контроль. 

Він і не підозрював, що старий Дідько, який офіційно відійшов від справ у найглибші шари Пекла, особисто “підкрутив” налаштування реальності навколо Кіри. Старий знав про існування дівчинки все: від її першого подиху в київському пологовому до кольору її сьогоднішньої жуйки. 

Саме він, розважаючись від нудьги й бажаючи провчити самовпевненого онука, накинув на Кіру такий потужний енергетичний “плащ”, що крізь нього не пробився б і погляд самого Люцифера, тобто його власний. 

Дідько любив цей хаос — спостерігати, як Люціан б'ється об стіну, яку сам же Дід і збудував. 

Натомість Люціан, спіткнувшись на прізвищі дівчини — от… щось воно йому нагадало, — проте так і не зумівши потягнути за цю нитку, яка насправді лежала під самим його носом, просто він не потрудився зіставити прізвище сестри власної дружини з прізвищем цього дівчиська, знову свердлив лютим поглядом помічника. 

— Вчора вона пройшла повз мого збирача десятини, і той навіть не відчув смаку її душі. Розумієш, Люціане? Навіть у найбільших праведників душа пахне ладаном і жертовним жиром. У неї ж — вакуум. Абсолютний нуль. Наче вона — не людина, а діра в реальності. Це змушує мене… відчувати дивний азарт. Давно я не зустрічав здобичі, яка б не починала благати про помилування ще до того, як я подивлюся їй в очі.

Люціан стукнув довгим пальцем по столу з мореного дуба. Звук був сухим і різким, як постріл. Він думав про те, що зіткнувся зі справжньою загадкою. Враховуючи те, що на носі — зміна одного року іншим, кінець року нудним не буде. Звісно, якщо він вирішить цю загадку розгадати. А він вирішить! Бо він уже це вирішив!

— Дівчисько — аномалія, — продовжив Артур, намагаючись говорити так, щоб його голос не тремтів. — Я не можу зчитати її енергетику. Вона проходить крізь наші датчики, як привид. Я розставив пастки по всьому місту, але вона їх просто не помічає. Або робить вигляд, що не помічає. Це... це неможливо для людини, Валентине. Навіть у найбільших грішників є слабкі місця. У цієї ж Кіри — абсолютна глуха стіна.

Валентин нарешті відірвався від екрана й подивився на того, хто вже добрих десять хвилин розписував тут власну неспроможність як його помічника. Його очі спалахнули темним золотом. Але шукати зараз іншого… Та ні, тільки не це… Тож нехай працює і думає головою. 

— Знайди її, Арте. Особисто. Мені потрібна ця аномалія. Якщо вона — діра в системі, я хочу знати, хто її туди вмонтував, — і Люціан знову повернувся до монітора, але продовжував слухати помічника.

— З задоволенням, — Арт, який надто давно співпрацював з вищим демоном і навіть перебрав частину звичок свого “боса”, оскалився, і в неоновому світлі його посмішка була хижою. 

А ось справжньої реакції Люціана він просто не помітив, бо коли князь не хоче, щоб помічник розумів, про що він думає, він теж ставив ментальний блок.