Розділ 4. Валентин. Гра на випередження    Глава 1. Бізнес князя пітьми у Середньому світі    

Теперішнє, Земля…  

— Ти приніс мені пустушку, Артуре! Знову… — Люціан не підвів голови від монітора, на якому мерехтіли графіки падіння людських чеснот на фондових ринках. 

Його пальці впевнено бігали по сенсорній панелі, перемикаючи вкладки. 

— Дивись сюди, — він нарешті розвернув екран до підлеглого. — Індекс милосердя обвалився на п'ятнадцять пунктів після вчорашнього скандалу в мережі. Це був найвдаліший момент, щоб грати на пониження. Цнотливість зараз взагалі сміттєвий актив, її ніхто не купує. А от праведний гнів несподівано підскочив у ціні — люди навчилися конвертувати його в чисту ненависть, а це вже наша валюта. 

Його кабінет в Ad Inferos був архітектурним парадоксом. Хоча вхід у корпорацію з такою ж назвою знаходився у скляному хмарочосі в центрі Києва, ліфт князя рухався лише вниз. А його кабінет розташовувався на нульовому рівні — глибоко під лініями метро, у кавернах, висічених у граніті самого буття. 

Тут не було вікон у звичному розумінні, лише величезні екрани, що транслювали картинку з камер на даху будівлі: викривлене, похмуре місто, яке з такої глибини здавалося лише купою різнопланових рухливих комах.

Тут панувала тиша дорогого склепу, розбавлена лише ледь чутним гулом охолоджувальних систем серверів, що обробляли гріхи мільйонів душ. 

Валентин, коли не гнівався, вмів працювати як проклятий. Так його свого часу привчив Дід, який і тепер, якщо онук починав надто сильно качати власні права, брав до рук пекельні віжки, і добре, якщо Люціану вдавалося відірватися від старого в польоті. Частіше не вдавалося… 

— Але я чекаю від тебе звіту з останнього завдання, бо там теж, здається, пустушка… 

— Це не пустушка, мій князю, — Арт, його “права рука” тут, у Середньому світі, ліниво відштовхнувся від стіни, обтягнутої чорним оксамитом, що поглинав будь-яке світло. 

На ньому був фірмовий сірий костюм, а в руках напівдемон стискав шкіряну папку, наче це був щит, який зможе захистити його від шефа. Артур, який знав, хто такий Валентин насправді, був найкращим у стеженні: колишній оперативник з каменем замість серця, якого власник корпорації особисто витягнув із завалів власного життя і перетворив на інструмент джля виконання власних завдань. Але зараз цей інструмент явно дав осічку. 

Сам Валентин тримав у руках келих із чимось густим і багряним, що повільно стікало по стінках кришталю. В антуражі цього підземного офісу, який нагадував поєднання футуристичного бункера й стародавнього грота, вищий демон у своїй людській іпостасі виглядав як відшліфований руками справжнього майстра діамант у купі вугілля. 

Його костюм-трійка кольору, який тутешні модники називають опівнічним синім, здавався чорним у цьому специфічному освітленні. Він був гарний. Просто демонічно гарний! 

Князь пітьми поставив келих на стіл і нарешті підвів погляд на свого помічника. Його очі не відбивали світла моніторів — вони його поглинали. І вже одне це лякало до дрижаків у колінах тих, хто не уявляв, ким є керівник корпорації. 

— Якщо ти не можеш її прочитати, значить, дівчисько або порожнє, або хтось дуже старанно її екранує. Інакше навіщо я дав тобі силу?! Хто вона?

— Офіційно — Кіра Ашшран. Студентка юрфаку в Могилянці, ніби нічим особливим не примітна, хіба що гроші в неї є. Хоча… хто її спонсор, з’ясувати поки не вдалося. Як і те, з якої конкретно дівчина сім’ї. Таке враження, що в певному місці вона просто зникає з усіх наших датчиків.