Глава 7. “Який абсурд! Я… вагітна…"

…Я випускаю з рук порожню третю пляшку, і вона м’яко тоне в густому ворсі килима. Спогад обривається так само різко, як тоді обірвалося світло його крил. У спальні тихо. Тільки вогонь у каміні доїдає останнє поліно, кидаючи на стіни потворні тіні, схожі на вирвані крила. 

Клята тиша, в якій кожне слово щоденника продовжує вібрувати в моїх вухах його сердитим хриплим «Що ти зі мною зробила?» 

Дивлюся на свої руки — ті самі, якими тоді торкалася його божественної шкіри, а тепер стискаю щоденник, наче рятувальний круг.

Який абсурд! Я — вища демониця старшого роду Ашшр, молодша сестра княгині Пітьми — вагітна від позбавленого пам’яті янгола, який завтра зранку знову прийде у свій морг. 

Іронія долі, від якої хочеться або реготати на все пекло, або вити, забившись у куток. Я, яка звикла руйнувати все, що мені заважає, тепер стала посудиною для створення нового — того, що суперечить усім законам звичної світобудови.

Він надіне білий халат, візьме скальпель і буде впевнений, що світ навколо нього логічний, матеріальний і позбавлений чудес. Він не згадає ні Парижа, ні вина, ні мене. 

Його пальці, що знають кожен вигин мого тіла, тепер будуть порпатися в холодному людському м’ясі, шукаючи причини смерті, поки справжня причина його падіння сидить тут, у своєму особняку біля лаври, і допиває третю пляшку бордо. Чи не бордо? А, яка тепер різниця?! 

Для нього я буду хіба що черговим маренням, яке не вкладається в його медичний атлас. Але пекло в тому, що це марення тепер росте всередині мене, і зовсім скоро штовхатиметься маленькими ніжками, які колись ходитимуть по цій грішній землі. Цей зв'язок не розірвати жодним амнезійним закляттям, бо кров — не вино, її неможливо вилити на кам'яну підлогу.

Але є дещо, чого він не зможе проігнорувати. Навіть зі стертою пам’яттю. Навіть без крил. Я торкаюся свого живота, де під серцем пульсує те, що не мало права на існування. Наша донька, і я вже знаю її їм’я. Моя… наша з ним Азара. Дівчинка, яка вже зараз пахне озоном і порохом одночасно. Мій маленький вибух уповільненої дії.

— Колись тобі доведеться все згадати, Гелларіелю, — шепочу в порожнечу кімнати, відчуваючи, як вино остаточно промиває мізки й вимикає свідомість. — Хоч я хочу, щоб це сталося якомога пізніше… 

Бо таких напівкровок, як наше дитя, не люблять ні в твоєму світі, ні в моєму… А я клянусь своєю пам’яттю про твої прекрасні крила, що збережу її. Збережу заради того, що між нами сталося… Навіть якщо мені доведеться спалити обидва світи, щоб вона просто могла дихати.

“Не люблять? Мала, їх не просто не люблять. Їх бояться. Бо така дитина — це дзеркало, в якому і небо, й пекло побачать своє справжнє потворне обличчя, — знову безцеремонно вліз у мої думки колишній правитель нашого світу. — Спи вже… завтра… умовно завтра тобі знадобляться всі твої ікла. І молися своєму янголу, якщо ти хоч трохи знаєш, що це таке, щоб Люціан не прокинувся раніше за твою совість. І нічого не витворив, поки я не помічу…”

Після цієї думки таки заплющую очі, засинаючи прямо в кріслі. Про те, як житиму далі, щоб зберегти найдорожче, що зараз маю, подумаю завтра, бо зараз… зараз я вже сплю, як загадав мені Дід.  

Тільки б уві сні знову не відчути запах того клятого озону, без якого тепер не уявляю свого життя…