Глава 6. Коханий і… коханець  

З кожним рядком обіцяю собі, що більше не читатиму, та відірватись від отрути цих слів мені просто несила. 

“Там, у тісноті катакомб, я була його майже слухняною тінню. Стою і чекаю, як останнє стерво, поки зілля відьми почне роз’їдати його волю, — пальці здгираються, кляті букви розпливаються перед очима, та я вперто чіпляюся поглядом за наступну сторінку. — Дивлюся на його кадик, що рухається при кожному ковтку, і відчуваю, як у мені борються тріумф і мерзенний сором за власну слабкість. 

Хотілося вибити ту пляшку в нього з рук і водночас заштовхати її глибше в глотку, аби тільки припинити ці тортури очікування. Я ж демон, я маю домінувати! А натомість просто чекаю на його реакцію, наче від неї залежить моє існування.

Зілля відьми виявилося якісним. Між іншим, як завжди. Воно спрацювало як детонатор. Воно не вимкнуло його мізки, ні. Воно просто знесло греблю, яку він вибудовував століттями. Його холодна логіка, ці “вищі цілі” й обітниці — усе це посипалося, поступаючись місцю чомусь земному, гарячому й неконтрольованому. Майже демонському…

Коли він кинув пляшку в кам’яну стіну катакомб, це був уже не той безпристрасний каратель Неба. Він уперше подивився на мене не як на ворога чи демонічне поріддя, а як… чоловік на жінку, яку він хоче трах… словом, яку він просто хоче. 

У цьому погляді не було світла — там була голодна темрява, яка пасувала б найдавнішим мешканцям Безодні. 

Я, швидко облизнувши нижню губу, яка банально пересохла від хвилювання, повільно підійшла до нього впритул. Запах озону від його крил змішався з моїм власним мускусом і ароматом жаги. Я торкнулася його грудей — саме там, де під тонкою тканиною шалено калатало серце, яке ніколи раніше не знало такого ритму.

Гелларіель зреагував миттєво. Його рука перехопила моє зап’ястя, стискаючи так, що ледь не тріщать кістки. В його очах розлилося справжнє пожежище — лють на самого себе, яка боролася з диким, первісним потягом, який він досі вважав для себе забороненим.

— Ти… що ти зі мною зробила? — його голос став хриплим, низьким, він вібрував у мене під шкірою. 

Він намагався чинити опір, але я бачила, як під моїми пальцями плавиться його небесна броня.

— Я просто дозволила тобі бути собою, — шепочу, вже тягнучись до його губ своїми.

О всі демони нижнього світу, як же я тієї миті хотіла цього Янгола! І він… не витримав. Сам притягнув мене до себе з такою сили, наче хотів зламати. 

Це було не кохання — це було зіткнення двох стихій, вибух, що знищував усе навколо. Його поцілунок був владним, майже агресивним, він наче намагався випити мою душу замість того вина. 

Я відчула, як за його спиною різко розкрилися крила, заповнюючи тісні катакомби сліпучим білим світлом. Цей блиск різав мені очі, нагадуючи про те, що я зараз краду в Неба його найкращу зброю.

Це було руйнування ідеалу в чистому вигляді. Кожен мій дотик до його розпеченої шкіри ставав для нього клеймом гріха. Гелларіель, символ чистоти й стриманості, просто втрачав контроль. Його руки, звиклі до меча, тепер жадібно вивчали моє тіло, шукаючи в ньому порятунку від власного падіння. Він задихався мною, а я впивалася кожним його стогоном, записуючи цей звук десь на підкірку свого демонського мозку. 

Там, у напівтемряві підземелля, серед праху тисяч померлих, ми творили нове життя, про яке ніхто не мав дізнатися. Світло його крил поступово тьмяніло, ставало попелястим під моїми руками, але йому вже було байдуже. Тієї ночі він перестав бути Янголом. Він став моїм… коханим і коханцем водночас. 

Це було не просто падіння, це було свідоме богохульство, де кожен рух відгукувався солодким болем у моїх власних чорних крилах, яким було далеко до розмаху янгольських. 

Він оскверняв себе мною, а я — вперше в житті — відчувала, як пекло всередині мене замовкає, поступаючись місцем цьому дикому, забороненому світлу. 

Ми змішували те, що ніколи не мало торкатися одне одного: небесну кров і попіл безодні, створюючи коктейль, від якого здригався сам фундамент катакомб. 

Я бачила, як під моїми нігтями на його плечах залишаються багряні смуги, і знала — це тавро не змиє жодна покаянна молитва. Ми були прокляті вже в ту секунду, коли наші тіла сплелися в першому поштовху, але це прокляття смакувало краще, ніж будь-яке демонічне безсмертя. 

О мій коханий Янголе… як же я…”