Глава 5. Клята пляшка! 

Повільно гортаю сторінки, бездумно пропускаючи те, що мене зараз зовсім не цікавить. Нарешті знаходжу те, що шукала. Сторінку позначено написом: “Вересень, Париж (продовження)…” 

Починаю читати, не помічаючи, що разом з вином ковтаю сльози. 

“...Сьогодні вночі він став моєю найбільшою перемогою. І моїм найгіршим прокляттям. Пляшка старого бордо, три краплі настою “Сльози мандрівника”, який я виторгувала у відьми, яку знайшла на околицях Сен-Дені (і коли вона встигла тут опинитися, якщо мала б бути в Пеклі?), і його небесна витримка, що нарешті дала тріщину. 

Він думав, що це вино просто допоможе йому забути запах смерті в катакомбах. Він не знав, що воно розмиє межі між його “святим” обов’язком і моїм пекельним бажанням”.

Відволікаюсь від щоденника, щоб відкоркувати останню, третю, пляшку, хоч у голові вже й так шумить, наче я провела цілу ніч у нічному клубі, яким, до речі, володіє тут наш король Пітьми. Що поробиш, Люціан любить спостерігати за людськими пороками, так би мовити, з першого ряду. 

Вже не йду від крісла до стола, де стоїть і сміється з мене та клята пляшка, а майже повзу, тримаючись рукою за все, що трапляється на шляху, щоб таки не втратити повністю свою демонічну гідність і не діставатися до столу повзком.

А! Яка там гідність після всього, що сталося… А якщо уявити, що на мене ще чекає, то й узагалі краще самій повіситись на найстарішій вербі у нижньому світі або піти у гості до нашого лисого Дідька і з власної волі вплинути у його найбільший казан. 

Нарешті беру вино. Воно виявилося вже відкоркованим, хоча я не пам’ятаю, коли встигла це зробити. Знову п’ю прямо з горла, плювати на стакан — і в пам’ять миттєво прострілює спогадами про ту нашу ніч.

Клятий Париж! Кляті катакомби під площею Денфер-Рошро!!! Та я, наче знущаючись із себе, продовжую читати рядки, нашкрябані власною рукою… І з кожним рядком немов знову проживаю все, що з нами тоді сталося. 

“…Ми тоді застрягли в якомусь тупиковому розгалуженні нижнього ярусу. Темна енергія під час зачистки рвонула так, що нас просто замурувало, — так і було, замурувало, чому я була несказанно рада, бо ні на мить не повірила, що ми не зможемо вибратись. — У повітрі стояв справжній смог з пилу, вапна і його янгольського озону. 

Гелларіель сперся на стіну, затиснутий у цьому затісному для нього просторі. Його величезні білі крила, що зазвичай випромінювали силу, тут здавалися незграбними й зайвими. Я бачила, як він видихався. Його пальці, якими він міг ювелірно тримати меча, ледь помітно тремтіли. Він намагався вирівняти дихання, але я власною шкірою відчувала його втому. Я спостерігала за ним із тіні, а в кишені моєї куртки грілася та сама пляшка з вином. Моя маленька страховка від його святості, яка не дає мені стати щасливою.

— Випий, — роблю крок вперед і простягую йому цю пляшку. — Це просто вино, Янголе… Ти ж хочеш пити? А я — дівчинка завбачлива, вирішила подбати про нас заздалегідь. 

— Ти?! Подбати? Та ще й про нас? — ніколи не чула стільки слів за один раз, які Гелларіель казав, звертаючись до мене. 

Зіщулююсь, бо в його присутності завжди почуваюся ніяково, навіть Діду не вдається так на мене впливати, не кажучи вже про Люціана.

Він зиркає на мене своїм фірмовим зверхнім поглядом. Здавалося, ще секунда — і мене просто спопелять, не залишивши навіть згадки. Але спрага й емоційне вигорання зробили свою справу. 

Гелларіель вихоплює з моїх тремтячих рук пляшку й… таки припадає до горлечка. П’є жадібно, не відводячи від мене очей, і зупиняється лише тоді, коли там не залишається жодної краплі.

Я не те що мовчу — я, здається, навіть не дихаю. Завмерла, наче миша перед коброю. Аж самій стає огидно від того, наскільки я поруч із ним роблюся дрібною й безпорадною. Де поділася моя зухвалість? Де той язик, яким я не раз відбривала Моргану, не злякавшись її блискавок?”