Глава 4. Ткач омани 

Підлий щоденник раптом випадає з моїх рук, і я втрачаю місце, де читала. Але ж я демониця чи просто сюди погуляти прийшла?! Тож тремтячими руками — таки гарне вино! — гортаю сторінки, аж поки не знаходжу те, що загубила. 

“Ми вже три місяці полюємо на одну й ту саму тінь у катакомбах, — читаю далі. — Ткач Омани... Клятий виродок порожнечі, який не має власного обличчя, зате досконало знає наші. 

Мечем чи списом він не б’ється. Його зброя — ілюзії. Ти заходиш у тунель, очікуючи побачити вогку стіну, а опиняєшся в саду, якого ніколи не існувало, або в обіймах того, кого боїшся побачити найбільше. Саме тому, щоб спіймати цього астрального шкідника, створили десант, у який ввійшло двоє вищих: Янгол і демон. Гелларіель і я.

Три місяці цей ткач висмоктував із нас сили, підміняючи реальність мареннями. Він вивчав Гелларіеля. Він пробував його на міцність, підсовуючи йому видіння бездоганного Неба, а мені — картини мого власного тріумфу над Морганою і сни в обіймах того, про кого давно мріяла. 

Але сьогодні ткач змінив тактику. Він перестав показувати нам те, що ми любимо. Він почав показувати те, чого ми прагнемо підсвідомо.

Я бачила, як Гелларіель здригався, коли проходив повз певні ніші в стінах. Ткач щось нашіптував йому моїм голосом. Він малював на вапняку силует моїх плечей, моїх губ... 

Янгол відвертався, його крила ставали жорсткими, як залізо, але я бачила — отрута діє. Ткач готував грунт. Він створив цей обвал не для того, щоб нас убити. О ні... цей павук просто сплів павутину, в якій ми мали нарешті зіткнутися лобами. 

Він замкнув нас тут, щоб подивитися, як чисте світло змішується з моїм порохом. Янгол у пастці павука — це було красиво. Але пастка для нього була зроблена з мого тіла.

— Ти відчуваєш це, Янголе? — я притислася спиною до холодної стіни, відчуваючи, як повітря в пастці стає якимось… інтимним. — Ткач пішов. Він залишив нас наодинці з тим, що ми так старанно ховали одне від одного всі ці місяці”.

Знову тягнуся за вином, навіть не помічаючи, що роблю, бо ці спогади печуть сильніше, ніж будь які тортури у Дідьковому пеклі. Та я читаю далі. 

“Гелларіель нічого не відповів. Він тільки міцніше стиснув ефес свого меча, але я бачила: його погляд затримався на моїх губах на секунду довше, ніж дозволяв його кодекс. Ткач омани зробив свою справу — він зняв перший шар його захисту. Решту мала зробити я. І моя пляшка бордо з сюрпризом. 

Сьогодні вночі ми спустимося вниз. Там темно, Геларіеллю. Там твої білі крила будуть єдиним світлом, а я буду єдиною, хто зможе тебе врятувати, коли ти врешті спіткнешся об свою гординю. Я вирішила: зваблю його саме сьогодні. Не тому, що мені потрібна його благодать. А тому, що хочу побачити, як руйнується ідеал. 

Ні, кому я брешу?! Я просто страшенно хочу скуштувати, які на смак його губи…”

Від другої пляшки вже майже нічого не лишається. Я продовжую читати, не помічаючи, що по моїх щоках котяться майже людські солоні сльози. Перегортаю аркуш — і чіпляюсь очима за наступний запис. 

Неможливо! Це просто неможливо витримати! Горло перетискає спазмом, і вино стає гірким, наче полинова настоянка. 

Я пам’ятаю, як тремтіла рука, коли я ставила цю крапку в Парижі. Тоді я ще думала, що контролюю гру. Думала, що пляшка з зіллям — це мій пульт керування Янголом. Яка ж я була ідіотка! 

Зараз, дивлячись на вогонь у каміні, розумію: ткач омани не вигадував ілюзій. Він просто зняв із нас шкіру, залишивши голі нерви. І тепер ці нерви кричать від кожного спогаду. А повернути час назад не під силу навіть вищим демонам…