Глава 3. Гріх для демона   

Він глянув на мене з такою огидою, наче я була шматком гнилого м'яса, який не вартий навіть того, щоб відштовхнути його брудним чоботом. Але спрага — чисто людська слабкість, яку він так старанно в собі пригнічував, — взяла своє. І Гелларіель вихопив пляшку з моїх рук і жадібно присмоктався до горлечка…

Т-так!!!

Стежу за кожним його ковтком, одночасно ковтаючи слину, яка вже майже не дає мені дихати. Він допиває, повертається до мене, довгим поглядом дивиться в мої голодні очі й кидає порожню пляшку кудись у кам’яну стіну.

— Бамц! — скло розлітається на тисячі шматків, а я… я розплющую очі у своїй спальні й безтямно дивлюсь на вогонь у каміні.

“Ось він, момент істини. Побачила, як святий п’є гріх? — мій учитель (чи мучитель?) знову у моїй голові, а я навіть думати не можу, що це глюк, бо він мені влаштує такий “глюк”, що довго потім пам’ятатиму. — Ти зараз думаєш, що перемогла, так? А насправді ти просто відкрила браму, яку ніхто з вас не зможе зачинити. П’є він, а захлинешся ти”.

Пляшка, з якої я пила вино — чомусь порожня, до речі, — валяється біля самого вогню. Відкоркувати другу я ще не встигла, та, мабуть, саме час. Тож тягнуся рукою до стола, де стоять ще дві пузаті пляшки. Ммм… яке ж смачнюче це вино, треба буде потім прикупити ще. Ну, чи прихопити з батьківського замку, як буду у них в гостях. 

Не дотягуюсь, бо хоч я й демониця, а руки в людській іпостасі у мене звичайнісінькі, хоч і сильніші, ніж у людських жінок, але вони не видовжуються, тож доводиться вставати і робити до стола кілька кроків. Підходжу, хапаю пляшку, але водночас очі чіпляються за товстий блокнот у темно-коричневій шкіряній обкладинці. 

Мій щоденник?! А я ж його вже тиждень шукаю й не можу знайти! А він, бачите, лежав тут на моєму столі й чекав, поки я розплющу очі настільки, щоб його просто помітити…

У щоденнику я, як та людська школярка з минулого століття, звичайною кульковою ручкою записую те, що ранить мене, демоницю, у саме демонське серце. Робити так мені порадила мій земний психотерапевт, а насправді майбутня колега по роботі, коли я минулого разу здуру пішла до неї в кабінет, щоб попліткувати, як зібрати себе докупи після… ну, хай буде невдалого кохання. 

Ну й справді, не скажу ж я звичайній людській жінці, що переспала з Янголом, а тепер… Ехх… Дідько лисий! 

“Тут я, — відразу ж обзивається той, кого покликала. — Пий уже своє вино…”

Тож відкорковую вино, стакан уже не шукаю, а п’ю прямо з пляшки, як тоді Гелларіель, хапаю другою рукою ту коричневу палітурку і, похитуючись ходою від стегна, дохитуюсь до крісла, щоб умоститись і почитати, які дурниці іноді приходять у мою порожню голову. Отже, читатиму власний щоденник…

Швидко знаходжу запис, який починається заголовком “Вересень, Париж”, і поринаю у чтиво... 

“Сьогодні я знову бачила, як він миє руки. Це його ритуал: три хвилини під крижаною водою після того, як він відправляє чергову заблудлу душу “за призначенням”. Він не дивиться на мене. Взагалі. Для Геларіелля я — прикра помилка в його чіткому графіку чергувань. 

Він пахне грозовим повітрям і старими сувоями, які ще можна знайти тільки у їхній Древній небесній бібліотеці. Я пахну порохом і дешевим вином з лівого берега Сени. 

І ми, чорт забирай, — найгірша команда в історії цього проклятого перемир'я. Він ненавидить мою манеру сміятися в обличчя смерті, а я... я ненавиджу те, як сильно хочу збити цей лід з його обличчя. І ненавиджу себе за цю грішну любов… 

Бо любити Янгола — гріх навіть для демона… Та я втішаюсь хіба що тим, що Дідько не посадить за це мене в казан, хіба що висварить”.