Глава 2. “Випий зі мною, Янголе!..”   

— Чистота — це як вапно, Діано, — він знову назвав мене моїм земним ім’ям, а не демонським, бо завжди казав, що воно мені, мисливиці, більше пасує. — Воно роз’їдає нашу шкуру до кісток. А ти вирішила в цьому вапні скупатися. Думала, не запече? 

Я лише міцніше стискаю пляшку, згадуючи, що “вапно” Гелларіеля було солодшим за будь-який пекельний нектар. І що я б у цьому “вапні” купалася й далі з превеликим задоволенням. 

Я ж доросла, мені ж уже… а, про жіночий вік, навіть якщо врахувати, що я таки вища демониця, говорити не комільфо. У ті кляті паризькі катакомби я пішла за своїм трофеєм, яким марила усе своє умовно доросле демонічне життя. 

Не просто марила! Жити без нього не могла! Не могла і не хотіла… Й зрештою, хіба в мені не тече демонська кров? Хіба я не можу звабити того, хто мені подобається, нехай він навіть і Янгол?!

І я затялася довести це передусім собі: не тільки можу, а й зваблю… А там подивимось. Ось і дивлюся тепер, ковтаючи сльози. 

Стискаю пальцями скляний стакан, не відчуваючи власної дурної сили… Він тріскається і в долоню впинаються десятки гострих скляних осколків, відразу ж забарвлюючись у мою гарячу кров. Перед очима попливло... 

Запах воску з лаври зник, поступившись місцем вогкості підземелля й аромату дорогого французького вина, в якому я розчинила ту саму “Сльозу мандрівника”, за яку віддала цілий статок.

…Ми застрягли. Обвал був такої сили, що навіть його ангельська міць сходу не змогла пробити вихід. Гелларіель стояв за два метри від мене, важко дихаючи. Його крила — сліпучо білі, прекрасні, наче витесані з живого мармуру, від яких я не могла відвести погляду, — ледь помітно тремтіли. 

Я знала, що він мене ненавидить. Він ненавидів мене за те, що змушений ділити повітря з демоницею.

Якщо вам хтось скаже, що Янголи здатні тільки на гарні вчинки й позитивні емоції, не вірте тому. А ще краще, плюньте йому у брехливий писок! О так, вони вміють любити своє кляте людство, але ця любов — суха й стерильна, як скальпель у патологоанатома. 

А ще вони вміють так само сильно, до скреготу зубів, ненавидіти все, що не вписується в їхні білосніжні стандарти.

Я бачила, як під його міцною шкірою пульсує ця первісна холодна лють. Це був не гарячий життєдайний хаос Пекла, ні. Це було щось набагато страшніше — праведний гнів, який не знає жалю. 

Гелларіель був катом від Неба, і цей кат стояв за два метри від мене, а я відчувала, що він хотів би просто зараз розірвати мене на шматки, щоб не оскверняти свою святість моєю присутністю. Його аура тиснула на мене, намагаючись вичавити дух.

А я... я дивилася на його шию, по якій стікав солоний янгольський піт, і його аромат зводив мене з розуму, й знала: сьогодні я нарешті зроблю те, чого прагнула вже давно. Ще з того часу, як уперше зрозуміла, що навіть його голос змушує мене тремтіти від жаги, проклинаючи себе за цю слабкість, неприпустиму для демониці мого рівня. Ха, кров вищих! 

— Випий зі мною, Янголе, — простягаю йому вино з тією “Сльозою…”, яку за шалені гроші купила у нашої старої відьми, що ховається не тільки від світу, але й від пекла, та її все одно знаходять, бо вона робить саме те, що ти у неї просиш. — Це не отрута, — дивлюсь в його очі своїми кришталево чесними, навіть не моргаю, чекаючи, коли він простягне руку за напоєм. — Це просто спосіб пережити цю ніч…