Розділ 3. Кармілла. Мій грішний трофей…  Глава 1. “Автограф” на вилиці 

Минуле, Еребус…   

…Я ще не прийшла до тями після… ну, хай буде суперечки з сестрою, в якій таки зуміла наступити їй на демонічний хвіст і добряче дряпнути кігтем по вилиці. Моргана тоді так верескнула, що в радіусі кілометра у грішників полопалися барабанні перетинки, а її до того чисте личко прикрасила кривава борозна, яку не замаскуєш жодною пекельною магією. 

Я буквально бачила, як її королівська пиха витікає разом із тією темною юшкою, і це було… божественно. 

— Ну ти й стерво, мала, — у голові раптом хрипить прокурений голос Люціанового діда, наче хтось проводить іржавим цвяхом по склу. — Вся у мене вдалася…

Це був голос того самого Лисого Дідька, який зараз нібито “просто” наглядає за котлами в Безодні. Ага, розкажіть це святим грішникам! 

Колишній правитель нашого світу, який власноруч вибудував цей Еребус камінь за каменем, просто вирішив піти на пенсію, бо він, бачите, втомився нести на своїх плечах відповідальність за весь Нижній світ.

Але всі ми знаємо: якщо Люціан заграється в підземного бога, Люцифер вийде з тіні, візьме свої пекельні віжки і так віддере онука по демонічній дупі, що смерчі вщухнуть на століття. 

Він — єдиний, кого Люціан боїться до дрижаків у колінах. А я йому чомусь вірю… Єдиному з Нижнього світу, бо мені цей демон завжди… зовсім не по-демонськи допомагає. Хоч я сама не розумію, чому.

— Моргана тепер тиждень не вилізе зі своєї опочивальні, доки регенерація не затягне той твій “автограф”, — я вже зрозуміла, що Дідько вирішив влаштувати для мене сьогодні персональний сеанс ментального зв’язку. — Та ще й Люціану поскаржиться, хоча йому ваші розбірки глибоко до дупи. Але… ти б обережніше, бо вона ж тобі ту руку відкусить, як тільки нагода випаде.

— Нехай спробує, — огризнулася я подумки, затягуючись вином прямо з горла. — Вона перша почала читати мені лекції про “чистоту раси” і те, як я ганьблю Еребус своїми людськими замашками. Вона взагалі думає, що я “принесу у спідниці” від когось із людських самців! Дурна общипана курка! Хотіла побачити демонічну лють? Отримала.

— Отримала-то отримала... Тільки ти не обличчя їй шкрябай, а мізки вмикай, — Дідько явно затягнувся своєю люлькою, бо я відчула в роті присмак сірки й міцного тютюну. — Ти її не просто дряпонула, ти її принизила перед придворними. А принижена вища демониця, та ще й княгиня Пітьми, — це гірше за голодного цербера. Ти думаєш, вона пробачить тобі ту подряпину? Ага, чекай.

Шморгаю носом, але мовчу, хоч і визнаю його правоту. 

— А ти таки догралася, мала… — далі хрипить його голос у моїй голові. 

— Догралася, дідусю… — скиглю вже вголос, намагаючись із першої пляшки зцідити ще хоч краплю напою, але вона чомусь дуже швидко спорожніла. — Догралася…

— А я казав, мала. Хіба ж ти слухала? Думала, Дід просто так тебе виховує? Ти ж у нас особлива, тобі ж закони Еребуса — як порох під моїми копитами, — знову лунає у мене в голові. — Ну то як воно, смакує поразка з присмаком колекційного вина? 

Тут я з ним згодна, бо це перед сестрою можна вдавати кого завгодно, бризкаючи болем і злістю, а собі ж брехати не будеш… Старий завжди казав, що Янголи — надто чисті й правильні істоти, щоб ми, демони, мали з ними справу. Так хіба ж я його почула? Ні, ні і ще раз ні! 

Звісно, він мене у біді не залишить, але й розгрібатися з тим лайном, у якому опинилася, мені доведеться в першу чергу самій… А лайно, скажу без прикрас, вийшло першого гатунку…