Глава 3. Поклик крові  

Кіра повільно повернула голову. Портали? Тут? Він… серйозно? Він узагалі розуміє, що верзе?! Бо якщо тут і є якісь портали, то тільки у її справжній світ, звідки родом її мама, тобто в Еребус, але переходити туди людям, та ще і в збудженому стані, вкрай небезпечно…

Макс навіть не підозрював, що стоїть на порозі справжньої безодні, яка не знає жалю до цікавих. Тож його… треба просто відволікти від цих небезпечних думок. 

Вона шкірою відчувала його запах: суміш дорогого віскі й дешевої самовпевненості. І цей запах їй страшенно не подобався. Більше того, він її дратував. Макс не знав, що намагається загравати з дівчиною, яка в п’ять років замість ляльок гралася з пекельними гончаками у Безодні. 

— Ти справді думаєш, що зможеш мене втримати, Максе? — грайливо кліпнула вона пухнастими віями, які досі не знали фарби, бо вона була їй просто зайва. — Моя любов, якої ти так прагнеш, залишає опіки, які не лікує жодна пластична хірургія. 

— А ти… ще та жартівниця… — розсміявся хлопець, вже уявляючи, що він з нею зробить ще цієї ночі. — Саме такі мені й… подобаються, Кірочко… 

Вона ж допила шампанське, відчуваючи, як приємна тепла хвиля алкоголю розмиває останні бар’єри. Її стало нудно. Смертельно нудно серед цих людських ляльок. 

Внизу, у “ямі” цього нічного клубу, сцена була залита червоним світлом. Професійна танцівниця вигиналася навколо сталевого шеста, наче змія, час від часу отримуючи шквал чоловічих оплесків. А в центральній ложі, прихований напівтемрявою й димом сигар, сидів Він. Той, на кого вона звернула свою увагу, вирішивши, що хоче саме цього чоловіка. 

Вона зробила крок до самого краю VIP-балкончика, зазирнувши вниз, у киплячу антрацитову безодню головного танцполу. Той, чия харизма притягувала її увагу, навіть не поворухнувся, наче був витесаний з чорного мармуру, і в його байдужому погляді читалася нудьга божества, яке бачило вже стільки людських падінь, що вистачить на кілька віків.

Це була та сама мить. Мить, з якої все й почалося. Причому не тільки для неї, а й… Ехх… це ж майже новорічна ніч, бо в грудні всі ночі майже новорічні, а в таку ніч, кажуть, трапляються справжні чудеса!

Якби тільки Дідько знав, що насправді станеться в наступні п'ять хвилин, він би, попри всю свою ліберальність, прикував її в Пеклі найтовщим ланцюгом до найважчого казана і приставив би до неї цілу чортову дюжину елітних охоронців-аваддонів! Але він, на жаль, провидицею не був. 

А їхня штатна пекельна відьма — єдина, хто завжди і все бачить (хоча хронічно плутає те, що вже було, з тим, що ще тільки настане), — як на зло, поїхала у відрядження до Янголів. Її відрядили передавати викладацький досвід у їхньому пафосному Ефірному Університеті Вищої Благодаті (цікаво, чому там вчать? Методикам правильного німбосяяння?). 

Тож зараз Пекло було сліпим, а Кіра — після того, як “заблокувала” Діда, — абсолютно вільною. 

…Його тут усі знали як Валентина. Валентина Костянтиновича, якщо точніше. Король цього закладу й однойменної мережі, а ще корпорації під такою ж назвою і тіньовий володар міста, про що не знає навіть його мер. Він виглядав як справжній хижак у дорогому костюмі: бездоганна зачіска, холодні очі, які, здавалося, бачили не тіло, а саму структуру молекул. Він, здавалося, навіть не дихав, поки одна з дівчат клубу щось шепотіла йому на вухо, намагаючись привернути увагу. 

Кіра відчула різкий поштовх у грудях. Це був не страх — це був поклик крові, проте вона не зрозуміла. А наступної миті вона зробила те, що стало новою точкою відліку у її житті…