Глава 2. Пристойність у кожного своя  

Голос Дідька… тобто Діда в голові красуні звучав так, ніби він справді відволікся від кафедри в університеті Еребуса, щоб дати їй черговий нагоняй. Але Кіра наступної миті лише подумки показала старому професору середній палець і… заблокувала їхній зв’язок, щоб цей старий зануда не заважав їй розважатися. 

Її було байдуже на його академічні тривоги. Бо саме зараз вона була не першокурсницею з юрфаку “Могилянки” Кірою Ашшран. Сьогодні вона була справжньою пекельною фурією, яка вперше так гостро відчула поклик власної крові. 

Її справжня природа вимагала виходу, і жодні стіни престижного вишу чи “лекції” Діда не могли стримати цей первісний тиск. А почалося все тоді, коли їй за земними мірками виповнилося вісімнадцять…  

— Кіро, та припини нарешті! Нам не потрібні неприємності! Я не хочу, щоб мій батько дізнався, що ми сьогодні з тобою тут! Він заблокує мою картку, якщо дізнається, що я його не послухала. Та й тебе можуть залишити без грошей, якщо твій дід чи мама дізнаються, де ми зараз і що ти витворяєш… — канючила Стелла, все ще вірячи, що їй вдасться втримати одногрупницю від… чого?

Від того, щоб вилетіти з “Могилянки” ще до початку першої в житті сесії? Від грандіозного скандалу, який розлетиться по всіх київських телеграм-каналах швидше, ніж вони встигнуть замовити таксі? 

Стелла наївно вважала, що “фінансове покарання” від діда — це найстрашніше, що може статися з дівчиною, яка щойно закрила свій перший семестр на юридичному. 

Кіра (вона ж Азара для тих, хто знав її справжнє ім’я) лише відкинула пасмо свого дивного, чорно-платинового волосся. Вона зробила довгий, майже зухвалий ковток крижаного шампанського прямо з пляшки Crystal, ігноруючи кришталевий фужер, який простягнув їй Макс. 

Її очі в неоновому світлі міняли відтінки: блакитний лід янгольської спадковості боровся з темною смолою демонічного коріння. У кожному ковтку напою вона відчувала смак свободи, яку не купити за жодні діаманти цього світу.

Захист Дідька працював бездоганно: для всього світу, і навіть для того, хто сидів у центральній ложі, вона була просто надзвичайно вродливою, магнетичною юною красунею. 

Специфічне мелірування? “О, це просто такий стиль, Валентине Костянтиновичу, сучасна молодь, самі розумієте…” — так би сказав будь-хто, хто намагався б пояснити йому її зовнішність. 

— Мій Дід зараз читає лекцію про занепад Римської імперії порожнім стільцям у своїй академії, Стелло, яка насправді знаходиться дуже далеко звідси, — Кіра посміхнулася, і в цій посмішці було забагато хижого блиску, але подруга не помітила. — А ми в Києві. І зараз передноворіччя. Час, коли навіть демони вірять у дива. Тож я хочу свята. Справжнього… Чуєш?!

Її слова розчинялися в гуркоті музики, стаючи частиною того самого закляття, яке вона несвідомо накладала на весь зал.

Стелла, уважно глянувши на подругу, тільки знизала плечима. Вона вже знала, що Кіра іноді втрачає гальма, і тоді всім буває спекотно. Але, зрештою, досі все завжди закінчувалось добре. 

У VIP-кабінці було душно. Третьокурсник Макс, той самий, який їх цієї ночі супроводжував, один із золотих хлопчиків з юрфаку, чий батько забудовував київські схили швидше, ніж плодилися кролі, уже півгодини не зводив з Кіри каламутного погляду. Бо він давно звик отримувати все, на що падав його погляд: дорогі машини, красивих жінок… 

— Ти сьогодні якась… наелектризована, — хлопець підсунувся ближче, його рука, на якій красувався якийсь важкий металевий браслет, упевнено лягла на спинку дивана біля її плеча. — У мене є окремий зал на верхньому ярусі. Там дзеркала працюють як портали: доторкнешся — і ми в іншому вимірі. Тільки ти і я. Ніякої музики, ніяких зайвих очей. Як тобі така пропозиція на дванадцяту годину?