Глава 3. Патологоанатомія любові 

Хочете знати, чого?! Бо у мене сьогодні безжально вирвали серце з грудей, розтоптали його брудними чобітьми й припекли розжареним до червоного залізом, залишивши там лише пекучу бездонну прірву, куди я тепер падаю.

Тому я, пославши всіх і кожного особисто до Люцифера у найбільший казан, за яким і наглядає той самий Дідько лисий, спочатку втекла у власний замок, щоб прихопити вино, а потім перейшла сюди, в особняк біля Лаври, через ртутну гладь дзеркала-порталу, залишивши за спиною і злість Моргани, й демонічний гуркіт Еребуса.

Ртутна поверхня дзеркала ковтнула моє відображення, на мить перетворивши мене на сріблястий туман без статі й болю. Для мене це завжди неприємно, бо я не навчилася повністю вимикати власну свідомість, але іншого шляху просто немає. 

Секунда крижаного вакууму — і я вже у своїй київській спальні, де пахне справжнім бджолиним воском з Лаври (локація — просто чудове маскування для вищих демонів, якщо ми не хочемо, щоб хтось нас знайшов) і моїм пекельним відчаєм.

Кидаю три літрові пляшки колекційного вина прямо на килим біля столу. Вони глухо дзижкають, наче теж відчувають мою лють. Ось зараз я… нап’юсь! Вщент… аж до втрати людської свідомості. І нехай мені хтось спробує сказати бодай слово, спопелю!

Алкоголь, яким я періодично поповнювала власні запаси, привозячи декілька пляшок з льохів прадіда, не лікував, він лише перетворював вогонь на рідке полум'я, що випалювало залишки жалю, болю й совісті.

Чому хочу напитися сьогодні? Бо в мене для цього є причина. Справжня, а не надумана, хоч сестра, якби дізналась про неї, сказала б, що вона виїденого яйця не варта. 

Ще б пак! Хіба вона розуміє, як це — десятиліттями любити того, кого не маєш змоги ані обійняти, ні зізнатися у своїх гріховних почуттях? Ні… А коли…

Ех… Де мій скляний стакан, який колись купила у якогось діда на Поверхні в одному з міст на старій барахолці біля “Петрівки”?..

…Знову зависаю, поринувши у власні думки. Його таки залишили без крил, попередньо змусивши пройти принизливу процедуру янгольського судилища, яке у них пафосно називається Радою Старших Янголів. Їх вирвали разом із його суттю, випалили все, що робило його тим, кого я ненавиділа і ким марила одночасно. 

Мій гордий прекрасний Гелларіель більше не літає. Мені навіть казали, що це не назавжди, але…

Його не просто скинули на землю, як шолудивого пса, та ще й для прискорення давши копняка під такий сексуальний зад. Його позбавили пам’яті, витерли з мізків усе, що нас пов’язувало.

І порожнеча в його очах була для мене страшнішою за будь-яке пекельне полум'я, бо в ній я більше не могла бачити себе.

І тепер він просто Гліб. Один із вищих Янголів — і просто Гліб! Ні, я, звісно, знала, що це його земне ім’я, які мають як усі вищі Янголи, так і всі демони старшої крові, та якби мені це сказали ще місяць тому, до нашої першої ночі, я б розсміялася йому в обличчя…

Охх… Чи вистачить мені вина, щоб забутися й забути? Хоч на трохи?! Ох, Дідько ж лисий, де твої пекельні віжки?.. 

Бо уявити його патологоанатомом, який вірить у скальпель і холодний кахель моргу, мені не до снаги… Вищий Янгол — і па-то-ло-го-а-на-том! Язик можна зламати від назв цих людських професій.

Він, хто звик розтинати хмари сяючими крилами, тепер розрізає плоть, шукаючи відповіді в смертній тиші. 

А найгірше те, що це сталося саме тоді, коли я нарешті, зібравши себе по шматочках після тієї нашої ночі, коли він на ранок послав мене… ну, хай не на свій такий гарячий… ммм… орган задоволення однієї закоханої демониці, а, скажімо, в пекло, насмілилася поглянути в його холодні очі й сказати йому про ті кляті дві смужки...

Про дитину, яка тепер має народитися всупереч усім законам Неба і Пекла. Нашу з ним дитину.

Та не встигла… Пекло всередині мене тепер глибше за те, що під ногами. І перша пляшка вина — за дику пустку у твоїх очах, мій Янголе. За те, що ти більше не знаєш, хто я така… За те…

Роблю ще один ковток. Вино з Еребуса — це не людський сурогат, воно густе, як нафта, і б’є по мізках сильніше за розряд блискавки. А наступної миті це кляте вино “вирубає” мене повністю — і я поринаю у спогади, від яких тепер не знаю куди подітися… 

*** 

Ну ось і закінчився перший розділ у моїй новій історії, в якій я вас усіх щиро вітаю) 

Хто читає мою "Марію", вже знає, що я люблю робити ілюстрації, хоча спочатку їх може бути трохи менше, бо я примудрилася захворіти, тож мені елементарно важко довго сидіти за компом. Але нічого, ми з вам усе надолужимо. 

Запрошую читати, підтримувати моїх героїв вподобайками і коментарями, зберігати книжечку у свої бібліотечки, а також не забувати потішити автора, підписавшись на її сторінку))) 

Ваша Лія)))