Глава 2. Полювання в тіні Лаври  

Але робота в Еребусі — це для мене лише ширма. Поки я вистежую артефакти для зятя, кожна моя думка там, нагорі. В одному з людських міст… Там, де тепер він…

Якби Моргана дізналася про нього... якби вона зрозуміла, з ким переспала її молодша сестричка, вона б не просто з потрохами здала мене Люціану. Вона б особисто випалила мою пам'ять після публічного приниження на раді Старших демонів, щоб потім насолодитися моїм порожнім поглядом. Ну, якби, звісно, ця рада, яку очолює наш з нею дід Азазель, її підтримала. Але… з чим чорт не жартує, поки на Небі сплять. 

Тому я б'юся за себе й працюю, як кажуть у людей, до сьомого поту. Шукаю артефакти й душі, за котрими давно плачуть Дідькові підручні нижчі демони, яких люди саме й називають чортами. Тому руйную замки й вириваю серця ворогам Еребуса. Щоб ніхто не посмів зазирнути в моє власне...

Бо жорстокість — це найкраща броня для серця, яке раптово виявилося дуже вразливим для світла. Світла, яке легко може знищити темряву. А це небезпечно для будь-якого демона, і для мене також. 

Моргана — майстер інтриг, та я її знаю як облуплену. Тож завжди намагаюся грати на її полі, не пускаючи на своє, ще в дитинстві навчилася робити це досконало. Але в неї є одна слабкість: вона вважає, що всі навколо їй заздрять і тільки про те й думають, як би забрати у неї Чорний трон.

А я... я просто хочу, щоб вона не сунула свого гострого носа в моє особисте життя. Все. Крапка. 

— Ти щось дуже часто стала бувати на Поверхні, сестрице, — просичала вона тоді, витираючи кров із розсіченої вилиці (мій кіготь таки дістав її, попри всі щити). — Невже київський смог тобі приємніший за дим у нашому Пеклі? Чи ти знайшла там щось… цікавіше за наші інтриги й колекціонування людських проклять? 

Я тоді лише розсміялася їй в обличчя, хоча всередині все похололо. Вона відчуває. Демони її рівня не бачать правди, вони її… винюхують. Вона чує в моїй аурі відлуння світла, яке я принесла з тих ночей з ним. Вона бачить, що я змінила свій гнів на щось значно небезпечніше — на таємницю.

— Я шукаю те, що наказав твій чоловік, Моргано, — чітко відкарбувала тоді я, повертаючи собі людську подобу. — І якщо ти ще раз спробуєш зазирнути в мої думки, наступного разу Люціану доведеться шукати собі нову княгиню… Ти мене знаєш, я слів на вітер не кидаю!

Прокручуючи те, що сталося у Замку пітьми, вмощуюсь за важким столом біля каміну, який у моєму замку ніколи не згасає, бо Дідько лисий колись подарував мені один цікавий артефакт. Та щойно я це роблю, як за вікном так грякнуло, що я ледь не оглохла, замалим не впустивши з рук свою ношу!

Грім розколов небо над Еребусом так само легко, як Моргана розбила ту нещасну вазу.

Та скільки ж можна?! Наче людський підліток, у якого нестабільна гормональна система, а не вищий демон, якому не одне століття! Сказився він чи що? А, він завжди такий був… скажений…

Ніколи не розуміла, як Моргана могла втратити від нього голову. Ну, гарний… демон, харизматичний навіть, але… Може, її в неї ніколи й не було? Тільки так… підставка під роги. Кгм… у такому аспекті я про це якось не думала.

Кидаю косий погляд на товсте вітражне скло і бачу, що надворі лютує справжнє пекло: вітер збиває з ніг, сипле град зі снігом, ллє крижаний дощ, а горизонт розривають вогняні смерчі.

Знаю я, звідки “ноги” ростуть у цього всього неподобства… Це Люціан, наш князь Пітьми, біснується через чергову невдалу угоду з янголами, і погода тут — лише наслідок його сказу. Але мені байдуже.

Нехай хоч весь підземний світ провалиться в безодню до старого лисого Дідька, який у моєму дитинстві завжди розповідав мені казки, вичитавши їх у якихось людських книжках. І про таку погодну аномалію читав, звичайно, “Дванадцять місяців” називається…

Мені все по ба-ра-ба-ну, ось!!!