Розділ 1. Дві смужки на тлі пекельного апокаліпсису Глава 1. Вівтар першородної люті  

Минуле, Еребус… 

— І можеш більше не повертатися, поки в твоїй голові танцюють голяка такі демони! — вигукнула розлючена Моргана, кидаючи у стіну чергову колекційну вазу, звідкись поцуплену… ой, привезену Люціаном. 

Думаю про те, що Люціан же приб’є її за ці вази, які вона трощить, не думаючи, аби тільки виплеснути свою лють! Ніби це здатне щось між нами змінити…

Уламки старовини розлітаються блискучими лелітками, але звук розбитого старовинного кришталю слугує лише жалюгідним тлом для мого внутрішнього шторму. 

Пекельна красуня (вона й справді демонічно гарна, я це завжди визнавала!) важко дихає, марно намагаючись спопелити мене поглядом, та я її не боюся, бо так сталося, що від народження маю більшу силу, аніж вона, моя старша сестра, а віднедавна й повелителька Пітьми.

Я гірко сміюся, переступаю уламки останньої розтрощеної вази й роблю крок у портал, який веде з замку Пітьми, резиденції князя й княгині Пітьми, у мій власний, один з родових замків демонів старшої крові Ашшр.

Тіні на стінах замку Ашшр звично вітають мене мовчазним поклоном, як і належить вітати господиню, чия кров пам'ятає первісний Хаос. 

…Моя сестра Моргана, з якою ми час від часу в пориві демонської люті розносимо кілька залів у їхньому замку, — вже кілька десятиліть як дружина Люціана, князя Пітьми. У них там свій етикет і правила, і вона намагається змусити мене коритися, тиснучи тим, що вона — княгиня Пітьми, але мені завжди було на це начхати, що її неймовірно бісить. 

Та якось перетопчеться, скине пару, зайвий раз розважившись з Баалом… Ну, поки Люціан не дізнається.

Наша з нею остання розмова була не просто важкою — це була стихійна катастрофа в межах однієї окремої обсидіанової зали у замку Пітьми. Бідолашна зала… І не тільки ця.  

Коли слова скінчилися, ми, не втримавшись, перекинулися в бойові іпостасі й рознесли мало не півзамку князя, який ні про що ще навіть не підозрює, бо знову десь “налагоджує контакти” з сусідніми світами, а насправді банально надирається з друзями на Поверхні, куди він останнім часом зачастив, прикриваючись новим захопленням — створенням власної бізнесімперії, яку він назвав корпорацією AD INFEROS…

Тож, сподіваюся, відбудує, не перетрудиться! У нього в підземеллях архітекторів зі старого світу — як гуталіну на взуттєвій фабриці, нехай відпрацьовують гріхи.

Ми ж ледь не повбивали одна одну, бо сестра, бачте, знову вирішила, що її статус княгині Пітьми дозволяє їй диктувати мені якісь умови, хоч я їй уже добру сотню разів казала, щоб припинила мене діставати.

Мені! Карміллі Ашшр, вищій демониці з древнього роду Старших, чия історія ледь не довша за історію самого князя. Мій рід пам'ятає часи, коли Безодня ще пахла первісним хаосом, а не дорогим коньяком і амбіціями сучасних демонських вискочок. Та зараз це пусте.

Часом мені здається, що Еребус із його прадавнім Пеклом занадто швидко оцифрувався, втративши свою величну первісну жорстокість. 

Моргана останнім часом почала чіплятися до мене частіше, нутром відчуваючи, що я від неї щось приховую. Я ж банально ігнорую її причіпки. У мене є своя робота, яка, якщо їй віддаватися повністю, як гарному коханцеві, дозволяє забутися й ні про що зайве не думати.

Сьогодні я — мисливиця-одиначка, бо терпіти не можу усіляких командних вилазок. Люціан, який добре знає про мій родовий дар, який Моргана зневажливо називає демонічною чуйкою, доручив мені знайти Скрижаль загублених голосів, артефакт, який колись якийсь спритний смертний викрав із приватного сховища Пекла. 

Це просто смішно: люди думають, що магія зробить їх богами, а насправді вона лише робить їхню кров солодшою для наших гончаків.

Жага влади у смертних завжди пахне однаково — залізом, дешевим адреналіном і неминучим розчаруванням. 

Чим частіше думаю про це, тим більше розумію, що хотіла б жити так, щоб у моєму житті не було розчарувань. Та, схоже, це просто неможливо. Бо у своїй любові розчаруватися я вже встигла. Розчаруватися, навіть не зумівши стати щасливою…