12.3 Новий початок.

— Знаєш, — сказав він тихо, — ти мені сподобалась ще тоді, в академії, коли вперше підійшла до мене — така смілива, така вперта… ніби весь світ зобов'язаний тебе слухати.
Він усміхнувся краєчком вуст.
— Я спеціально вибрав тебе в групу. Знав, ким ти є. Білий Тигр. Древній рід. Твоя сила мала протистояти моїй. Але… я не врахував, що ти розіб'єш не мою міць, а мої стіни.

Його погляд став глибшим, спогадом сповнений.

— А полюбив я тебе… в ту ніч, коли ми писали обіцянки на ліхтариках.
Його голос ледь не тремтів.
— Я пам’ятаю, як дивився, як ти зосереджено виводиш кожну літеру. І що б там не було написано — я знав, що хочу, аби моє ім’я було в твоєму проханні.
Кайро провів пальцями по її долоні.
— Уперше за все життя я захотів, щоб хтось бачив у мені більше, ніж Дракона. І ти… ти побачила.

Сояна не стримала сльозу. Вона впала йому на руку — тепла, мов доказ того, що в них ще є час.

— І ти в мені побачив не просто зброю, — прошепотіла вона. — А людину.

Вони сиділи під тим деревом, не знаючи, чи буде в них завтра, чи лишиться світ цілим. Але зараз — у цю мить — Кайро і Сояна були не ворогами, не частинами старого пророцтва.

Вони були серцями, що обрали одне одного.

***

Абель прокинувся серед ночі. Його тіло лежало напівпохилене серед м’якої, вологої трави, а над ним — безкрає зоряне небо. Здавалося, світ навколо був завмерлим, як на мить між серцебиттям.

На ключиці — глибокий, шрам. Від дотику повітря до нього пульсувала тупа біль. Вона нестерпна — і водночас… нагадувала, що він живий. Хоча, по правді, був не певен.

Його свідомість на мить поплила. Він побачив світлі спалахи — моменти щастя. Усмішку Сояни, сміх матері на ґанку старого дому в Каріді, теплі руки сестри, які торкались його обличчя перед боєм… Ці кадри пливли, мов світло на воді. Занадто гарні, щоб бути правдою.
«Я… помер?» — майнула думка. Але його тіло боліло — надто по-людськи, надто сильно.

Він стис зуби й підвівся. Ноги були ватяні, світ перед очима роздвоювався. Але він пішов. Повільно, в бік, протилежний від того, де в тіні спочивали Сояна й Кайро. Ішов, не знаючи куди. Не думаючи. Лише — геть.

Ранкова прохолода повільно опускалась на ліс. Туман стелився між тонкими, високими деревами, а сонячні промені пробивалися крізь їхнє гілля, мов золоте мереживо. Листя потріскувало під подихом вітру.

Сояна здригнулася. Її плечі були відкритими, а легкий вітерець торкався шкіри, мов чужі пальці. Вона розплющила очі, повільно приходячи до тями після тривалої й неспокійної ночі.

На її плечі лежала голова Кайро.

Він, схоже, так і не прокинувся від ночі. Його дихання було глибоким, рівним, теплим. Його обличчя — таке спокійне, що здавалося чужим. Невже це він? Той самий, хто ще вчора був готовий знищити все?

«То ми що… вчора освідчились?» — думка вколола Сояну зненацька. Її щоки почервоніли.
«Це… ми хто тепер одне одному? Що це взагалі значить? Що тепер?..»
Її серце калатало. Вона відчула, як всередині піднімається тривожне, знайоме відчуття — паніка. Не битва, не сила — а людська, звичайна розгубленість.
«Як себе поводити? Чи це тепер треба… бути ніжною? Постійно торкатись? Цілитись в очі при кожній розмові?» — вона почала нервово ковтати слину.

І саме в цей момент Кайро поворухнувся.

Його обличчя м’яко торкнулося її шиї — кінчик носа ковзнув по чутливій шкірі. Мимовільний, майже інстинктивний рух, мов він хотів заритися глибше, сховатись від усього світу в її теплі.

Сояна завмерла. У неї по тілу пішла хвиля, змішана з дивним електричним імпульсом. Це було… дуже особисто. Надто.

«Ні-ні-ні, це не дуже… це точно занадто», — подумала вона і швидко, але не грубо, скинула його голову з плеча.

Кайро розплющив очі.
— Що сталося?.. — його голос був захриплий, сонний, розгублений.

Сояна на мить завагалася.
— Ем… — вона збрехала швидко, майже на автоматі. — Там… павук.
— Павук?
— Так. Здоровенний, на шиї сів. Мені не до того зараз.

Кайро мружився на неї, мов намагаючись збагнути — вона зараз серйозно?

— Ну добре, — хмикнув він, але в його очах з’явився лукавий блиск. — Значить, мені ще пощастило, що ти не вдарила мене.

— Це ще не вечір, — буркнула Сояна, повертаючись, щоб подивитися на ліс.

Кайро сидів мовчки ще кілька секунд, а потім прошепотів:

— Мені снилось… що ти сказала мені «я люблю тебе». Це був сон?

Сояна не обернулась. Її спина була напружена.

— Не знаю. А як думаєш?

— Думаю, що це був не сон. І навіть якщо був… я хочу, щоб це стало правдою.

Вона не відповіла. Але її плечі злегка опустились — як у людини, яка розуміє, що їй більше нема куди тікати.