7.3 Гра на порятунок

— Що трапилось? — хрипко спитав він.

Сояна повільно підійшла, сіла навпроти і відповіла тихо:

— Нам пощастило. Але я не знаю… чи це був подарунок… чи попередження.

Враз, без попередження, з-за стіни водоспаду вилетіла стріла.

— Обережно! — крикнула Сояна, але надто пізно.

Стріла пролетіла, задівши Абеля по руці, й з гуркотом ударилася об камінь. Він схопився, стиснувши плече — з-під пальців виступила кров.

— Чорт! — прохрипів він, зціпивши зуби. — Прямо по м’язу…

Сояна вже була поруч, швидко накидаючи хустку на рану, притискаючи з усієї сили. Але її погляд ковзнув униз — до місця, де впала стріла. Щось блиснуло поруч із древком.

Мідний флакончик.

Вона рвучко підняла йогоі відкривши побачила скручений папірець. Її серце знову пришвидшило хід. Вона мовчки відійшла на кілька кроків, поки Абель намагався дихати рівно, притискаючи рану.

Папірець був складений двічі. Сояна розгорнула його обережно, мов отруйний лист.

Тонкі, нахилені літери. Стиль знайомий до болю. І запах — ледве вловимий, терпкий, мов прянощі на дорогій тканині.

"Краще не роби дурниць, мені не подобається цей твій шмель.
Будь слухняною дівчинкою і перестань з ним возитись.
Буду чекати в жіночому монастирі сьогодні вдень.

— Кайро."

Руки Сояни здригнулися.

Вона повільно скрутила папір, подивилася на флакончик — порожній. Чи то знеболювальне? Чи отрута? Він грається. Як завжди.

Сояна зціпила зуби, сховала флакон в широкий рукав й повернулась до Абеля.

— Що там? — озвався Абель, крізь стискання зубів, коли вона повернулась.

Сояна швидко наблизилась до нього й сіла навпроти, знову перев’язуючи рану.

— Нічого. Залишки стріли, якась випадкова дрібнота. Мабуть, мисливці з гір. — Її голос був рівний, без зайвих нот. — Рана не глибока. Кров зупиниться.

Абель дивився їй в обличчя. Наче хотів щось сказати, але не наважувався. Зрештою лишень кивнув і закрив очі.

— Добре, — буркнув він. — Я тобі вірю.

Він важко сперся спиною на камінь, зітхнув… і за хвилину його дихання стало рівним, м’яким. Голова знову мимоволі сповзла на плече дівчини.

Сояна сиділа, не ворушачись. Вона дивилася на воду, що спадала зі скелі, створюючи стіну, крізь яку пробивалося денне світло. І… там, за стіною, все ще було видно постаті. Варта Тристанії.

Серед них — він.

Кайро.

Його фігура вирізнялась навіть здалеку: вище, пряміше, чіткіше. На білому коні. З довгим темним плащем, що майорів позаду. Він сидів мовчки, дивився кудись у стіну води. Не рухався.

Сояна завмерла. Їй здалося — чи справді? — що його погляд зупинився саме на ній. Прямо у скло води. Прямо крізь усе.

Вона затамувала подих. Її долоня рефлекторно ковзнула до флакончика, що захований під одягом.

І враз — він просто розвернув коня. І поїхав.

Жодного знаку, жодного жесту. Але так, наче… він знав. Бачив. І навмисне нічого не сказав.

Сояна довго ще сиділа мовчки. Абель спав, довірливо прихилившись до її плеча. А вона — дивилась у стіну води, де щойно щез той, хто все ще мав владу над її минулим. Але, можливо, не над її майбутнім.

Сонце, що повільно сходило над горами, вже заливало світлом верхівки дерев, коли Сояна, тихо змахнувши волосся з обличчя, підвелась з каменю. Вона не спала весь цей час. Просто сиділа — оберігала. Думала.

Абель ще не прокинувся, але дихав важко й переривчасто. Темна пляма просочилась крізь пов’язку на його руці.

Сояна торкнулась його плеча.

— Нам треба йти, — прошепотіла, і коли він відкрив очі, додала м’яко: — Ти зможеш?

Він кивнув, хоч ледь тримався на ногах. Вона допомогла йому встати, перекинула його руку через свої плечі. І вони рушили — помалу, але з кожним кроком далі від безпеки печери.

Стежка через ліс була схована й тиха, але не така порожня, як хотілось би.

На корі дуба з’явилась перша мітка: тонкий різ, як подряпина, поруч — зав’язаний червоний вузлик. Далі — ще одна. І ще.

Кайро.

Сояна зціпила зуби, в очах промайнула лють. "Знову грає у свої ігри. Знову все знає. І знову лишає мені єдиний шлях."

— Ти певна, що ми йдемо туди, куди треба?.. — прохрипів Абель, спинившись на мить. Його лице зблідло, а чоло блищало від поту.

— Я веду тебе в безпечне місце, — відповіла вона коротко. Її голос був твердим, але серце калатало.

"Це пастка. Але якщо я не піду — він знайде нас іншим способом."

— Гаразд… Я просто… трохи крутиться голова…

Він знову хитнувся, і вона міцніше обхопила його за талію.

— Потерпи ще трохи, — прошепотіла. — Будь ласка.

Ліс почав рідшати. На обрії вже виднілись білі шпилі монастиря — жінки у темних хустках повільно ходили подвір’ям. Спокій, що здавався обманливим.