Глава 42

Амелія:
- Оо, Олександр Кричевський власною персоною! - шкірить зуби старий Труш, зовсім не зважаючи на слова дядька Стаса.. Гарантую вам, він ще дошкіриться! 
- Я сказав, відпусти дівчину і відійди! - грізно мовив чоловік, трохи переляканим поглядом поглянувши на свого племінника..
- Не відпущу! Я отримав дозвіл її батьків, ми одружимось! - грає свою пісню дідуган...
- Гадаю, дівчина не захоче вийти заміж за тюремника! - продовжував містер Кричевський..
- Якого в біса тюремника? 
- Час це гроші Труш. Правда ж? Так от, я маю на тебе компромат, що запроторить у в'язницю, а за напад на мого племінника та викрадення його нареченої тобі впаяють довічне! - впевнено заявив дядько Стаса, ввівши в ступор старого покидька..
Раптово почулась сирена поліцейської машини, а отже і наше спасіння.. Від переляку, бугай одразу ж відпустив мою руку, а я без вагань побігла до пораненого Стаса, який ледь дихав, але тримався...
- Амеліє..- тихо шепотів той..
- Все добре, скоро буде добре! - заспокоюю та легко цілую в губи.. 
- Стас..- підбіг до нас і містер Кричевський - Лицар ти недороблений! А якби той виродок влучив? Ти хоч розумієш ризик? (Його погляд був знервований та злий водночас..Проте в ньому я не бачила жодного розчарування, тільки хвилювання і здається, що гордість за героїзм..) 
Містер Кричевський, допоміг племіннику піднятися та посадив нас обох до своєї машини.. Одному з поліцейських сказав, що щойно відвезе нас до лікарні, одразу ж повернеться дати всі потрібні свідчення.. Я сиділа, тримаючи на своїх колінах пораненого хлопця, який був готовий віддати своє життя, стояти під дулом пістолета за мою нікчемну душу..Чи заслуговую я на такі пожертви? В жодному разі! Не заслуговую, а от він...
***
Лікарня. Я сиділа біля палати, де Стасу робили операцію.. Сиділа і тремтіла, буквально дрижала від будь якого поруху та пошепки молилась, щоб Бог врятував його життя.. Містер Кричевський нервово ходив туди-сюди, а потім різко поглянувши на мене спитав:
- Амеліє з тобою все добре? Покликати лікаря? 
Зі мною? Все до біса погано..Я хочу вмерти тут і зараз, але спочатку почути голос свого доблесного лицаря.. Знову побачити його, і аж тоді померти, щоб більше ніколи не стати заручницею власних побоювань, кошмарів, а головне батьків..
- Не треба..- сухо відповіла, зжимаючи у руках свій телефон.. 
- Не переймайся так..з ним все буде добре! Обов'язково! - натомість, посміхнувшись мовив чоловік, щоб трохи мене заспокоїти.. Куточок моїх губ лиш трохи піднявся, але нормальною посмішкою це було важко назвати.. 
Години безупинно йшли, хвилини не зупинялись, а от наш час завмер в болючому очікуванні.. Чому ж так довго? Невже там настільки все складно? А якщо справді складна операція? А якщо..? Я вбивала себе цими питаннями зсередини, не знайшовши жодної відповіді.. Хотілось порвати на собі все волосся, щоб тільки не думати про найгірше..  І щойно мої думки стикнулись з реальністю, з палати вийшов лікар. Стомлений, спітнілий, але без вияву суму чи співчуття.. Отже..
- Що з ним лікарю? Як пройшла операція? - перебивши мої роздуми, запитав одразу ж містер Кричевський та наблизився до лікаря..
- Важко..Кулю було дуже важко дістати. Але на щастя, операція пройшла успішно.. - ніби з полегшенням відповів той..
- Можна його побачити? - тепер запитую і я, не взмозі далі чекати..
- Зараз він дуже слабкий, його не можна перевтомлювати..- натомість заговорив лікар, але поглянувши на містера Кричевського раптово додав:- Але тільки не довго! 
Я кивнула головою і похапцем забігла до його палати..На секунду завмерла, побачивши його на ліжку із заплющеними очима, але щойно помітила його важке дихання без вагань наблизилась. За мною підійшов і його дядько, а Стас в той момент розплющив очі... Я швидко витерла сльози із свого обличчя та почала посміхатись, але в душі ще й досі щось кололо.. 
- Як ти тут племінничку?  - запитав чоловік, присівши поруч на стілець..
- Житиму! - жартома мовив той, а потім з тією самою посмішкою глянув і на мене:- Заради неї житиму! (Ну ось, знову довів мене до сліз. Ну скільки можна?) 
- Я знаю Стас, знаю! Тоді гаразд, залишу вас вдвох..- ласкаво промовив містер Кричевський, і вже для мене додав:- Амеліє, старайся не довго, пам'ятаєш, що сказав лікар? 
Я схвально кивнула головою, тільки одним поглядом сказавши "дякую"..А коли його дядько вийшов з палати, я також присіла поруч.. 
- Дякую Стас..- пошепки промовила я, тримаючи його за руку.
- І за що, принцесо? 
- За порятунок..І вибач, що втягнула тебе у це все..Якби не я, тебе б не поранили..ти..- хотіла продовжити ще цілу делему, але він перебив із словами:
- Хей, годі! Інакше не могло бути! Та й живий я, принцесо)) не плач! 
- Ох, лицарі завжди такі скромні? - розвіюючи непрохані сльози поставила риторичне питання..
- І цей лицар явно заслуговує на поцілунок від дами свого серця! - багатозначно посміхнувшись, мовив хлопець, викликавши і у мене посмішку. От же ж хитрюга! 
- Взагалі-то лікар наголосив, щоб тебе не напружувати..- вправно відмахуюсь від його хитрих планів..
- А я й не буду:) - далі той грав свою пісню - Один поцілунок, принцесо) 
Заперечно киваю головою та закочую очі, не приховуючи при цьому задоволеної посмішки.. А потім без зайвих слів нахиляюсь до нього і хочу легенько торкнутись губ, але той швидко поглиблює поцілунок, змусивши мою душу опинитись в густому тумані, а серце забитись із скаженою швидкістю..
- Відпочивай..- промовляю, відновлюючи дихання..
- Тільки з думками про тебе! - натомість говорить він, як завжди вводячи мене у приємний та бажаний шок. 
- Не перенапружуйся так! - жартую та нарешті виходжу з палати..А на душі так легко, як ніколи раніше. Він живий! Живий! І це найголовніше! 
- Поговорили? - м'яко запитує дядько Стаса, щойно я зачиняю за собою двері..
- Так, дякую містере Кричевський..за все! - згадую про найголовніше - подяку.. Адже з цим всім, я зовсім про це забула.
- Ти дуже дорога для мого племінника. Тому моя мила, допомогти - було всього моїм обов'язком! - не забуваючи про скромність, мовив чоловік. Вкотре переконуюсь, що в них ніби вся сім'я - це доблесні та благородні лицарі) 
- До Стаса приїдемо завтра. Нам всім треба відпочити. Тому поїхали додому, Амеліє! - знову промовив він, трохи дивуючи мене своїми словами. Куди додому? Я не повернусь до батьків в жодному разі. Ніколи і нізащо! Краще вже ночуватиму на вулиці, або у лікарні. 
- Додому?  - запитально піднімаю брову..
- Авжеж..До нас додому! Стас не пробачить, якщо я залишу тебе просто так! Та й до твоїх батьків краще поки не їхати, або й взагалі.. - ніби пояснив, а ніби й ні.. Але зрештою, відмовлятись не було сенсу! Я тільки кивнула головою та подалась за містером Кричевським..