Глава 7

Станіслав:
В очах дівчини я бачив неабиякий подив, можливо навіть трохи страху, але то тільки тимчасово.. Звичайно із самого початку я нікуди не планував їхати, просто відвезти її додому і все, проте коли Амелія розповіла, що її пришелепкуваті батьки навіть не дозволяють ходити пішки, у моїй голові одразу ж виникла дуже цікава ідея... 
- Так куди ми їдемо Стас? Ми вже 20 хвилин у дорозі! Чи ти вирішив мене спекатись і покинути у лісі?? - раптово висуває свої думки дівчина. А вона кумедна. Покинути у лісі?? Та я ж не звір якийсь..
- Можливо іншим разом:) - жартуючи посміхаюсь я, а припаркувавши машину додаю: - А куди ми їхали цілих 20 хвилин зараз і сама побачиш.. 
Першим виходжу із автомобіля, і вже набравшись тих джентльменських штук, відчиняю двері та допомагаю їй вилізти.. І навіть наперед прошу заплющити очі, щоб сюрприз точно вдавався.. Ось бачите, що зі мною роблять мої дурнуваті ідеї і ця дівчина - починаю перетворюватись на справжнього романтика. Аж самому смішно!! 
Я беру Амелію за руку та веду до озера. Так ви правильно прочитали, саме до озера! Вирішив покатати цю принцесу на човні, хай хоч трохи потішиться..
- Розплюшуй очі! - шепочу їй на вухо та уважно слідкую за реакцією..
Дівчина посміхнулась, навіть знову заплющила і розплющила очі, а тоді запитально подивилась на мене із словами: 
- На човні?? Будемо кататись на човні?? 
У відповідь схвально киваю головою та веду її до одного із човників.. Помічаю, що дівчина не приховує свого задоволення.. Допомагаю їй туди сісти, беру у руки весла і вирушаємо..
Попри це не припиняю дивитись на Амелію. Ви там нічого не надумайте, просто цікаво слідувати за її поведінкою! 
- Як тобі?? - наважуюсь запитати..
- Неймовірно!! - захопливо відповідає та і додає:- Востаннє я була на цих човниках ще дуже маленькою, але не з батьками, а хрещеною..Якби моя матір дізналась, що я сиджу у човні то тричі би впала:) 
У відповідь я просто посміхаюсь. Скажу чесно, бачити її радісне обличчя ще й те задоволення! Зненацька, дівчина дістає із своєї сумки блокнот та ручку, починаючи щось писати.. Думки? Чи можливо свої вірші? Хай там як, мовчу, не хочу заважати.. Проте дивитись і надалі - ніхто не забороняв! У своєму задумливому вигляді вона ще гарніша! 
Проходить буквально одна хвилина, вона радісно споглядає то на мене, то на те, що написала.. Зрештою, моя цікавість бере гору і я запитую: 
- І що там? Вірш?? 
Вона з посмішкою киває головою, очима запитуючи чи хочу я послухати. (В цей момент я помітив наскільки ці вірші роблять її щасливою. От справді, за весь цей час вона дуже рідко посміхалась, а сьогодні навіть занадто часто!!) А от чи хочу я послухати? Ще б пак! Мені цікаво, що ж там такого вона могла написати?? 
- Читай:) - відповідаю на її мовчазне питання..
Вона схвильовано видихає і починає читати: 
  "Човен. Тиша. Я і ти..
  Посміхаюсь частіше ніж завжди,
  Ти весла у руках тримаєш,
  Ніби до мрій моїх ведеш...
   Про мене трохи мало знаєш,
  Але всеодно нікуди ти не йдеш!
   Човен. Тиша. Я і ти..
   Мені крім цього вже нічого не      потрібно..
  Відпустила я усі свої думки..
  Веслуй надалі і показуй шлях..
  Врятуй мою письменну душу,
  Але щоб я не здогадалась навіть як..."
Сказати, що я був вражений і шокований, це просто нічого не сказати! Це типу про нас вона склала? Чи думала про когось іншого? Проте ніби весла зараз у моїх руках??!! Та хай там що, чорт, це дуже потужно!! 
- Амеліє, ваууу, чесно я шокований! - показую своє враження, хоча не знаю наскільки це помітно насправді...
- Дякую.. Насправді я теж трохи шокована із своїх дій..Бо якщо бути чесною, ти перша людина, яка почула один із моїх віршів..- ховаючи очі за блокнотом, промовила дівчина.. Невже ніяковіє?? Амелія починає шокувати мене все більше і більше..
- Ти дуже талановита! І я не насміхаюсь, правда! - кажу і справді щиро, але зрештою наважуюсь ще дещо запитати:- А кого він стосується?
- Емм, поки і сама не знаю..Просто була така атмосфера, думки і воно якось само по собі написалось..- сподіваюсь чесно відповідає і вона. 
Після нашої прогулянки на човні вона мала просто чудовий настрій, світилася так, ніби я і справді здійснив її маленьку мрію.. Це дуже тішило моє самолюбство:) Після цього вона навіть не огризалась на мої питання, а з посмішкою відповідала на кожне. Скажу чесно, така Амелія мені до вподоби! 
Через деякий час я привіз її додому.. Ми прощались недалеко від будинку..
- Стас, дякую тобі..Це було справді неймовірно.. Навіть шкода, що я знову мушу повертатись до матері та батька! - зітхнувши, але зрештою із посмішкою промовила вона..
- Хей, але це не означає, що я не організую ще одне твоє викрадення! Тому будь готова до всього:) - трохи піднімаю її настрій, сам такого не очікуючи..
Вона знову посміхається, і зовсім неочікувано для мене, підходить трохи ближче, швидко цілує у щоку, дякує і біжить до будинку..А я на секунду стою трохи у ступорі.. Чекайте, мене тільки що поцілувала Амелія? Амелія?? Я напевно сплю..Хоча якщо скажу, що мені було неприємно, то збрешу сам собі..Проте коли її емоції зникнуть, вона і сама вважатиме це дурнуватою помилкою...