Глава 5

Станіслав:
Після нашої зустрічі з родиною Крофтів минув тиждень. Моє парі продовжувало тривати, програти місце лідера у своїй команді буде принизиливо навіть для мене, особливо перед дядьком. Після ще однієї гри я як і завжди повернувся додому, де на мене чекав мій дядько з досить неочікуваною новиною: 
- Прийшла наша черга зустрічати Крофтів у гостях - сьогодні ввечері вони завітають до нас..
- Ще одна ділова зустріч?? - піднявши брову, запитую я..
- Вважай, що так! Амелія прийде також. І по твоїх очах бачу - дівчина запала у твоє спортсменське серце! - аргументує він свої факти..
- Вона? Нізащо! - кажу впевнено, в той же момент чомусь згадую Амелію..
- Вона з дуже багатої родини! Стас, задумайся! - наполягав на своєму дядько.. Дивний він після тієї зустрічі! Часто нагадує мені про сім'ю Крофтів, чи краще сказати - саме про Амелію. Нагадує, яка вона гарна ( принаймні про це і самому важко забути). Чи не задумав він те саме, що і батьки дівчини? 
Насправді у відповідь я нічого не сказав, немає сенсу сперечатись, адже він всеодно буде говорити одне й те саме: "Дівчина запала у твоє серце!" 
Через деякий час ми почули дзвінок у двері і чомусь обоє з дядьком пішли їх відчиняти.. Перед нашими обличчями з'явилися містер та місіс Крофт, які тримали пляшку вина та торт, а позаду них стояла Амелія.. Я помітив її напругу, вона явно не хотіла тут бути!
- Привіт, Амеліє! Маєш неймовірний вигляд) - вітаюсь першим, оглядаючи її з ніг до голови: сьогодні вона у сукні м'ятного кольору, яка знову просто ідеально окреслює всі вигини її тіла..
- Вітаю..- стримано відповіла вона, навіть не поглянувши на мене..(Невже і справді так образилась?) 
Ми сіли за стіл, Крофти з моїйм дядьком одразу ж знайшли багато тем для розмов.. Здебільшого я нічого не слухав, а дивився на Амелію, яка поводила себе вкрай дивно: дивилась то у вікно, то у свою тарілку, то на батьків, то на дядька, але мене оминала як тільки могла.. І запитаєте чи напрягало мене це? Дуже! Дуже напрягало! І цю напругу довго я просто не міг терпіти, тому взяв ситуацію у свої руки.. Поки мій дядько показував Крофтам всі мої кубки, я підійшов до дівчини, нахилився та прошепотів їй на вухо:
- Тепер моя черга показати тобі будинок)) Принцесо, будеш ласкава піти зі мною? 
Нарешті Амелія подивилась на мене і у її очах я й досі бачив образу, можливо невелику, але зрештою... Потім вона різко подивилась у сторону своїх батьків, і аж тоді мені відповіла:
- Ходімо! Відведи мене подалі від моєї матері! 
Спочатку я здивувався, але без вагань взяв дівчину за руку та повів до своєї кімнати..
- Ти ж ніби мав показати мені будинок? - здивовано перепитала вона, коли ми опинились у кімнаті.. Нуу, заговорила до мене, отже вже непогано! 
- Нам треба поговорити! - натомість відповідаю я, хочу з усім розібратись.. Бо щось мені підказує, що наші сім'ї бачитимуться частіше ніж ми самі цього хочемо, чи точніше не хочемо?! 
- Стас, про що нам з тобою говорити? Краще взагалі припинити це все поки не пізно! Ти навіть не уявляєш, які допити влаштовує моя матір після наших зустрічей! - розповідає дівчина..
- Здається мій дядько також цього набрався! Але насправді я не про це хотів поговорити! - промовляю, і розуміючи, що вона чекає продовження, додаю:- Так, наша перша зустріч пройшла м'яко кажучи невдало, але принаймні ти тоді хоч розмовляла зі мною, а тепер.. навіть не дивишся у мою сторону! Ти досі ображаєшся?? 
- Я вже казала тобі, що мені не подобається твоя поведінка. Я ненавиджу коли мене чіпають і дивляться, як на якусь спокусливу річ. У мене відраза до таких хлопців як ти! - говорить Амелія, і якщо чесно - це сильно чіпляє мою гідність ...
- На мене відраза? А тоді на старого Труша що?? Знаєш я вже сумніваюся, що ти чимось відрізняєшся від своїх батьків. Для тебе гроші не менш важливі, і тобі всеодно: я чи Труш, головне, щоб капали великі бабки?!!- раптово виривається у мене..
Амелія: 
Я дивилась на нього і просто стримувала сльози.. Щоб капали бабки? Мені всеодно з ким бути? Я не відрізняюся від своїх батьків? Ось тепер і справді мені було начхати на усіх, навіть на батьків! 
- Це твоя думка! - аргументую востаннє і крокую із його кімнати якнайдалі... Проте не встигаю відійти, як він хапає мене за руку та веде на заднє подвір'я із словами:
- Тепер просто так не втечеш! І я не збираюся бігати за тобою щоразу коли ти будеш ображатись на мене! 
- Стас, ти збожеволів? Кілька секунд тому ти облив мене брудом, а тепер не хочеш просто так відпускати! Це взагалі нормально?? - промовляю це із стриманим криком..
- Не нормально! Я взагалі останні дні поводжусь не нормально! Але я зовсім не розумію тебе Амеліє, і себе також! - відповідає хлопець, нервово провівши рукою по своєму волоссю..
- Не розумієш?? За нас хочуть вирішити наше життя! І я ненавиджу за це не тільки своїх батьків, а й себе, бо не можу з цим нічого вдіяти! Ти кажеш, я така як вони?? Хочу грошей?? Можеш спалити їх в мене на очах, мені байдуже, просто байдуже!! Я стомилась від цього всього, дуже стомилась! Я не можу щоразу слухати лекції матері про те, що я обов'язково вийду заміж тільки заради їхньої вигоди! Я не хочу так жити..- виговорюю це все із сльозами на очах, не стримуючи жодних емоцій.. І раптом відчуваю, як руки хлопця забирають мене у обійми та проводять по волоссю..
- Все буде добре, Амеліє, ми щось вигадаємо, обов'язково вигадаємо! Ти тільки не плач, можеш кричати, але не плакати! - це все він шепоче мені на вухо, і на диво мене це заспокоює настільки, що я починаю не впізнавати Стаса..
Проходить кілька хвилин, я заспокоююсь і в ту ж секунду звільняюсь від обіймів хлопця. Хай там що, я не хочу щоб він торкався мене коли заманеться ! 
- Нам треба повертатись, а то наші родичі надумають собі різного! - промовляю я..
- Гадаю ці думки їх тільки потішать! - натомість жартує хлопець..