Глава 2. Погане передчуття

ГЛАВА 2

 Мірель

Я затамувала подих і що сили стисла долоні. Так, головне, не панікувати раніше часу. Можливо, це Ніель раніше повернувся із застави?
Лірель відчинила двері, а на порозі стояли двоє патрульних у темно-синіх накидках Ватену.

Вода стікала з їхніх каптурів потоками, так само, як із наших платтів.

— Дім сім'ї Сіан? — пробасив один із них.

У мене стиснулося серце й стало важко дихати. Боже, сподіваюся, що вони не принесли поганих новин про нашого брата. Надіюсь, з ним нічого не сталося… але тоді навіщо вони тут? Це точно щось пов’язане з Ніелем. Ледь встигнувши опанувати себе, я крокнула вперед і закрила собою Лірель, інстинктивно виставивши руку, ніби змогла б зупинити їх. Так, треба зібратися з думками та силами.

— Все вірно, — я швидко зиркнула на сходи. Може, мама почула та вже спускається? — Що сталося? Це стосується Ніеля Сіан?

— Пані Карель, ми можемо зайти? — один із них уже почав заходити, тож я відступила і дала їм пройти.

— Я - Мірель. Зараз покличемо нашу маму.

Я кивнула до Лірель, і та без зайвих слів побігла за мамою на другий поверх.

— Дякуємо.

Два чоловіки застигли в нашому коридорі, а потім один із них усе-таки додумався використати «сушку». Правильно — нічого нам тут забруднювати дім.

— Тож, ви можете сказати, що сталося? Це через Ніеля?

Вони переглянулися, але не відповіли. Ну чудово, стійте тоді й чекайте. Де там мама з Лірель загубилися? Я перевела погляд на сходи, але там і досі нікого не було. Добре.

— Може, чаю? — запропонувала я як ввічлива господиня. Чоловіки погодилися, і після того, як я махнула рукою в бік вітальні, пройшла до кухні. Поки вони сідали на диванчик, я поставила чайник на плиту й кинула туди трави, які ми нещодавно висушили.

Якщо патруль приходить у дім посеред вечері — значить, щось точно сталося. І це «щось» ніколи не буває добрим. Треба дізнатися, що саме. Я розлила чай у дві гарненькі чашки та понесла до патрульних.

— Прошу, — поставила чашки перед ними на стіл. — Мама зараз спуститься. А поки що… будь ласка, скажіть причину вашого візиту. Якщо це не стосується Ніеля…

— Пані Мірель, заспокойтеся, будь ласка, — озвався старший. — Ми прийшли не з поганими новинами. Ваш брат живий та здоровий. Він досі на заставі.

Фух… гора впала з плечей. Гадаю, їм просто набридло, що я знову й знову запитую про нього. Тоді можна залишити їх у спокої та дати попити чаю.

— Я теж піду пошукаю пані Карель, — вони кивнули, а я, натягнувши милу посмішку, пішла до сходів.

Але не встигла стати на другу сходинку, як згори почувся тупіт ніг. Ну нарешті!

— Що сталося? — мама схопила мене за плечі та схвильовано прошепотіла.

— Не знаю. Сказали тебе покликати.

— Ідемо.

Ми вже втрьох зайшли до вітальні, і чоловіки підвелися при нашому приході.

— Пані Карель, — чемно схилив голову старший, — просимо вибачення за пізній візит. Але ми мусимо виконати наказ лорда Ватенського. Усі стихійники вашої родини мають прибути до ранкової перевірки.

— До якої це перевірки? Навіщо? У нас є всі документи: реєстрація магії ще з дитинства дітей, підписані контролерами стихій бланки. Навіщо потрібно проходити перевірку посеред ночі?! — вона нахмурила брови та трохи закрила нас собою.

— Після інциденту у Файрені… необхідно пересвідчитися, що жоден маг у Ватені не виявляє ознак аномальних проявів сили. Наказ набрав чинності після заходу сонця. Усі мають прибути до світанку до центральної зали. А саме з вашої родини — це ви та ваші доньки. Ваш син Ніель уже пройшов перевірку одразу на заставі.

— Зрозуміла. Ми виконаємо наказ, — тихо промовила мама. — Дайте нам кілька хвилин зібратися.

Чоловіки кивнули та вийшли за двері під навіс, щоб не заважати. 

— Мамо, а як же… — почала я, але вона підняла руку.

— Швидко обидві збирайтеся.

Ми кивнули та розвернулися, я пропустила Лірель вперед, а сама трохи призупинилась щоб поговрити з мамою.

— А як же тато? Ми не може залишити його одного без нагляду...

— Не знаю,— вона приречено прошепотіла та видихнула.— Я... щось придумаю. Не переймайся через це зараз. Не знаю чому, але мені дуже не подабається ця перевірка, тому в будь якому разі, я вас двох не залишу самих. 

— В мене теж погане передчуття.

Ми перегялнулися та вимучено посміхнулися одна одній. Вибору в нас все одно немає. 

Коли я зайшла у свою кімнату то тихо зачинила двері за собою. Усередині було темно, тільки м’яке блакитне світло просочувалося крізь штори. Запалила маленьку лампу та почала збирати найнеобхідніші речі. Чому в мене таке відчуття, наче я сюди не скоро повернусь? Просто знову себе накручую...