Розділ 6.

Серце може продовжувати битися, навіть якщо відокремлено від тіла. 

В грудях тліла надія, а в серці — бажання, спалюючи його душу на вогнищі Лізиної ненависті. Він це знав. Завжди знав. Та попри все продовжував кохати. Часами, сам собі дивувався, що спромігся втрапити в таку халепу, й попри невзаємність почуттів, не зумів погасити полум'яні поривання власної душі. 

На початку офіційного знайомства, Вова іскрився симпатією до чужої нареченої. Був ввічливим, привітним, галантним. Готовий завжди допомогти, підтримати та на правах найближчого друга — намагався оберігати від усіх небезпек світу. Прикро, що від самого себе не вберіг! 

З плином часу та швидкоплинним розвитком стосунків між Лізою та Костиком поводитися галантно ставало дедалі важче. Як і противитися власним захцянкам — обійняти, приголубити, зірвати цілунок. І з кожною новою зустріччю йому все більше хотілося зачарувати дівчину, полонити її серце та думки точнісінько так само, як вона його. Аби дивилася лише на нього, цілувала його вуста, і горнулася до його плеча, а не кидалася в обійми зрадливого Костика. Хотілося, та змінити реальність було не під силу. Ані його бажанням, ані кого-небудь іншого. 

Серденько Лізи належало іншому чоловікові. Як і її тендітна, ніби зіткана з найкоштовнішого кришталю, душа. І розкішне, привабливе тіло. Вона була чужою жінкою. Далекою, недосяжною. Забороненою. 

Та якщо до свого ганебного вчинку він ще міг знаходитися поруч, спостерігати за дорогою згубою й насолоджуватись її присутністю, то після — все пішло шкереберть. І ненависть, котру він сам посіяв та зростив у її серці — назавше розділили їх. 

Навіть нині, коли промайнуло чимало літ з їхньої останньої зустрічі, Ліза дивилася на нього з відразою. З долею презирства, зі своєрідною злобою, скануючи кожен міліметр тіла. Не то вишукувала слабкі та вразливі місця, не то намагалася спопелити поглядом. А можливо, обдумувала чим би це пригріти його ненависну фізіономію. І він би такому дійству не здивувався. Взагалі фантастика, що вона стільки часу витерпіла поруч з ним, рятуючи бідолашного Крутько. Й навіть словом не образила. А могла ж. 

— Перепрошую, — тихо промовив, пробираючись між тісно сплетеними долонями солодкої парочки. 

Не витримавши наруги над власним серцем, — дурним та шаленим, — Вова вискочив у коридор. Наче ґедзем ужалений, пришвидшено крокував у бік східців, що вели на наступний поверх. Шумно втягував пропахле хлором та мийними засобами повітря лікарні, пихтів, стикав кулаки. 

За декілька миттєвостей пролетів зо дві-три сотні сходинок й опинився біля приміщення аптеки. Видихнув, щойно зумів проковтнути слину впереміш з гіркотою безглуздої ситуації. Нервував. Злився. Здебільшого, на самого себе. 

Ображатися на Лізу не мав права. Заборонив це собі ще тоді, коли вперше пізнав присмак чарівних вуст та сакральність краденого цілунку. Це було так солодко, так грішно й заборонено, що океан його душі штормило не один день потому. І здається, штормить донині. Он якими судомами сколихнуло його тільце. 

— Доброго вечора! — охриплим голосом промовив, до русявої дівчини, що стояла по інший бік ляди(1) й щось ретельно записувала в невеличкий блокнот. 

— Доброго, — прошелестіло м'яко та тепло. 

Фармацевт повільно підійняла світлу голівку й ласкаво всміхнувшись, взяла до рук листок. 

— Попрошу все, що маєте з цього списку. І найкраще, — додав вже гучніше. 

Нехай Мирослав отримає всю необхідну допомогу й швидше вибереться з цього, просякнутого смутком та розпачем, місця. 

 — Я швиденько все зберу, — Оченята жваво пробіглися по переліку знайомих найменувань,  а уста ще ширше розтулилися, даруючи Вові чергову усмішку. Таку літню, сонячну. Щиру. 

Він відповів такою ж й потупив погляд в деінде. Розглядав нещодавній миленький ремонт приміщення: блідо-рожеві штори, що колихалися на вікні, невеличку люстру, кілька картин-фотографій зі смішними зображеннями домашніх тварин. Загалом, шукав очима щось таке, що не міг осягнути розумом. Бо загравати до незнайомки, нехай такої чарівної, не було жодного бажання. Як і дарувати марні надії юному серденьку. 

Заводити нові стосунки з ким-небудь, Володимир не хтів. Хоч мати не раз поривалася познайомити його з кимось, а іноді, влаштовувала лекції щодо його холостяцького стилю життя. Останнім часом, це практично стало ритуалом. Кожен раз, як він приїздив в гості, їхня зустріч розпочиналася з розмови про шлюб та сім'ю. І з кожним разом, переконати неньку у своїй правоті, ставало дедалі важче. 

А вона ж мала б його зрозуміти. 

Сама он стільки років самотня. Хоча доволі гарна жінка. Завжди була гарною. Та після невдалих стосунків з його біологічним батьком, закрилася в собі й нікого з чоловіків, окрім сина, не підпускала. А наречених то було — досить таки багацько. Як з їхнього селища, так й з сусідніх. Проте, серденько неньки більше не тьохнуло й не відізвалося на жодну з пропозицій. Мати була однолюбкою, як і він.

 Прокляття це чи дарунок долі, розгадувати не став. 

— Ось, все знайшла, — пролунало неподалік. 

— Чудово, — стримано відповів, вишукуючи в кишенях телефон, котрий щойно сповістив про своє існування. 

Намацавши дорогу іграшку, опустив погляд.