Розділ 5.

Серце відповідає за кровопостачання більше 70 трильйонів клітин. 

Спогади накотилися солоними сльозами на очах. Щоки набули соковитого багряного кольору, вдало контрастуючи з барвами волосся, очей, губ та сукні. І перші нотки смутку забриніли в лабіринтах сполоханої душі. 

Ліза насупилася. Втупила погляд в одну цяточку на боковому склі, й знову занурилася у думки про минуле. Мимоволі, вони штурмували свідомість й витягували звідти колишні страхи. 

 — Весілля не буде! — вигукнув хлопець, прямуючи до молодої пари, котра якраз закінчила промовляти обітниці біля вівтаря. 

— Що? 

— Весілля не буде! — повторив гість, підходячи ближче.

Гості захвилювалися, почали перешіптуватися між собою і розчаровано дивитися на наречену. Звісно, хто ж як не вона, винна в цьому балагані. 

Її тілом пробіглися сирітки страху. В горлі застряг сніданок. 

— Юначе, що Ви маєте проти цього союзу? — втрутився святий отець.

Кинула несміливий погляд на матір, батька — спазм скрутив нутрощі. Їй кінець! 

— Я? Я нічого не маю проти. Але, думаю наречений буде, — відповів Левицький, підійшовши до наречених. Він підморгнув Лізі, потім дістав конверт з внутрішньої кишені піджака і вручив його Кості. Той з зухвалою усмішкою на тонких вустах, взяв до рук пакунок. Розгорнув. 

— Що це? — стривожено запитала Ліза у Володимира, не розуміючи, що за цирк він тут влаштовує. А головне для чого? 

 — Доказ моєї перемоги! 

В цей час, Костянтин вже встиг відкрити конверт і дістав звідти кілька фото, на яких була зображена його наречена з його кращим другом в досить-таки пікантних позах. Очі Острозького округлилися, також як і Лізині. 

Гримаса болю застигла на личку нареченої.

— Це... це не правда... це фотошоп... — закричала вона, прийшовши до тями після приголомшливого відкриття. Видерла з рук Кості конверт з фото й стала розривати їх на клаптики.  Її серце гулко билося в грудях, до болю розриваючи грудну клітку. З очей бризнули сльози, розмазуючи туш. Все тіло трясло, як під час гарячки. 

Клятий Левицький! Демон! 

— І ось ця родимка теж фотошоп? — поцікавився Вова, підливаючи масла у вогонь. Вочевидь, він все спланував заздалегідь. Хитрий лис! Продумав кожну дрібничку свого ганебного вчинку, жадаючи помститися їй, Лізі, за відмову. Та хіба вона винна, що покохала не його? Невже він цього не розумів?

— Хвойда… — промовили губи Кості в той час, як коханого висікали на її тілі знаки прокляття. Щасливою їй вже ніколи не бути. 

— Костик, коханий, зачекай! — кричала, намагаючись втримати коханого за руку і все пояснити. Хоча, пояснювати-то й не було чого. 

Ліза точно знала, що фотографії підробка. Вона ніколи б не стала зраджувати своєму коханому. Ніколи й нізащо. Та вона ледь не молилася на нього. Все-все робила заради його щастя, добробуту та комфорту. Навіть погодилася взяти академвідпустку, аби організувати їхній побут після одруження й мати можливість дбати про свого майбутнього чоловіка. Гадала, що завжди зможе повернутися до навчання й з легкістю надолужити втрачене. 

— Костя, послухай! — власний голос зраджував й звучав жалісно.

Тільки ось Костя слухати не хотів. Він просто відштовхнув Лізу і мовчки, швидким кроком, вийшов з церкви.

 Ні молитви, ні благання Лізи не були почуті. Наречений пішов, навіть не намагаючись з'ясувати винна вона чи ні. Здавалося, що істина його зовсім не цікавить. Чи то такою вразливою виявилася чоловіча гордість?

Спогади захопили в полон переживань і Ліза незчулася, як автомобіль зупинився, а гаряча долоня Денисенка торкнулася її плеча. Прохолода вечора змішалася з теплом чужого тіла й викликала трепет в грудях. 

— Приїхали, — задзвеніло в вухах, змушуючи натягнуту струну тріснути. Вона бринькнула в останнє й розлилася отрутою жалю по венах. Такий гарний вечір. Багатообіцяльний. І все коту під хвіст. І через кого? 

Клятий Левицький. Нестерпний чоловік! 

— Лізо, — Антон взяв її за руку, іншою — за плече, розвернув до себе. Заглянув в очі, — З тобою все гаразд? Ти якась бліда. 

Ще б пак! Така халепа назріває!

— Все чудово, — поквапилася з відповіддю, жадаючи втихомирити ту частинку власної душі, котра любила драматизувати. 

— Впевнена? 

— Так. 

— Якщо погано почуваєшся, я відвезу тебе додому, — Вдома, в просторому ліжку, одна, вона ще більше почне себе жаліти й накручувати. О це вже ні! — Нам не обов'язково бути тут. Лікарі обласної прекрасно впораються й без нас. 

— Але я хочу впевнитися, що з постраждалим все в порядку. Інакше, — вона відкрила дверцята авто, впускаючи в салон вечірню прохолоду, — Інакше, я не засну. Буду вертітися, як дзиґа й гадати, чи все зробила правильно. І чи мої дії не погіршили й без того плачевну ситуацію цього нещасного. Знаєш же, яка я вимоглива до себе і… 

Антон усміхнувся. Й провів рукою по волоссю. 

— Знаю, Лізо, знаю. 

Він випустив її долоню з полону своєї й відстебнув пасок безпеки. Виліз з машини та допоміг Лізі впоратися зі своїм паском. Часами, ремінь на пасажирському сидінні заїдало. Варто було б відремонтувати та Денисенко вже збирав кошти на нове авто. 

— Тобі не холодно? — питання було риторичним, бо вже за мить на її плечі лягло щось цупке та тепле. Це був піджак Антона. 

— Такий турботливий. Страх, — промовила, не дивлячись на Денисенко, аби вкотре не спіткнутися об його палкий та сповнений захоплення погляд. Його турботу вона цінувала, але от більшого, на жаль, поки що не хотіла. Чи не могла?

Грудну клітину стиснуло в лещата задухи. Стукіт головного органу пришвидшився втричі. Застрибав і пульс. Перед очима вкотре за сьогоднішній вечір промайнула постать Левицького.