Розділ 7.

Згідно зі статистикою, найбільше інфарктів відбувається у понеділок,

 в проміжок між 7 і 10 годиною ранку.

— Думаєш, це так просто? Захотів — забув?

Вона забути не могла. Не знала, як розчинити свій біль. Яку кислоту для цього підібрати й де знайти ту рушійну силу, котра б змусила її забути. Бо все, що відчувала, пам'ятала — гнів та розпач.

Ліза прикрила очі, попри страх, що зрадливі сльозинки скотяться по щоках і її такий гарний макіяж остаточно зруйнується і викличе сотні питань. Про це вона подумає потім, коли виллє душу й нарешті пошле під три чорти Левицького. Нехай не думає, що однієї усмішки та гарного слівця вистачить, аби вона подобрішала. Годі з неї. Бути наївною дурепою більше не модно. Наситилася цією юшкою сповна. 

— Досить блазнювати, Левицький. Чого тобі треба від мене цього разу? — її голос тремтів, хоч вона й намагалася вкласти в кожне слово всю свою злість та гнів, що накопичувались в душі вже багато років. Навіть руки поклала на стегна, аби виглядати суворіше та почуватися більше впевнено. 

Володимир відірвався від підвіконня, затушив цигарку й викинув недопалок. Засунув запальничку в кишеню та з грацією хижака, поволі насувався на неї. Добре це чи погано, вона ще не знала та серце вже тріпотіло в грудях наполошено. Передчуття чогось неминучого зародилося в глибині й натягувало нервові закінчення, викликаючи поколювання на кінчиках пальців. 

Ліза боялася, страшенно боялася того, що могло трапитися вже в наступні секунди майбутнього. Того майбутнього, котре вона так яро виборювала у примхливої долі та самої себе. Маленька налякана дівчинка досі жила в ній. Досі спонукала бути обережною, оглядатися на всі боки й з пересторогою відноситися до кожного незнайомця. І впускати у своє нове життя когось з вулиці з такою ж рідкістю, як і можливість спостерігати появу вогняної веселки(1).

Вона примружила очі, вдивляючись в образ Вови. Коротко стрижене темне волосся,  широкі вилиці, встелені кількаденною щетиною, чорні, як ніч очі, — бездонні, наче океан та безкрайні, як пустеля, — та м'ясисті губи. Привабливі, спокусливі, як на смак, так і на дотик. А ще такі ж підступні, як і сам їхній господар. Бо ті вуста сипали не прокльони, не ображали й не вселяли страх. Зовсім, ні. Ті вуста пророкували погибель будь-якої чистої душі, навіть найсвітлішої. Принаймні, коли вона торкнулася їх вперше, це стало початком кінця. Непоправного, болючого, проте з нотками справжнього божевілля. 

Тоді всесвіт розлетівся на атоми, а її душа — згоріла на вогнищі власної совісті. Її поривання душили вночі, вдень, щомиті. З'явилися нав'язливі думки, непрохані страхи, бентега. Вона провела не одну безсонну ніч за роздумами, окропивши улюблену подушку благодатними сльозинками. Та ніщо не могла врятувати її. Навіть, якщо ніхто не знав про порушені нею правила, вона знала. Знала, пам'ятала й щоднини нагадувала собі. І за це, безперечно, ненавиділа його ще сильніше. 

Минуло вже понад сім років та Ліза досі пам’ятала кожну дрібничку їхнього фатального знайомства. І якби наполегливо не намагалася забути, стерти з пам'яті й навіки викреслити зі свого життя цього чоловіка, спогади не бажали зникати з її свідомості. Виявляється, що й ненависть може тривати роками. 

І нині, здається, вона отримає чергову причину, аби плюватися отрутою на його образ. Він же не зупиниться. Бо це цей чоловік не знає слова “стоп”!

Лишенько…

Щоки спалахнули багрянцем. Кров завирувала в тілі, розносячи по венах отруту невідомості. 

Одначе, Володимир зупинився за півкроку до неї. 

Важкий затуманений погляд темних очей мазнув по її обличчю. Пройшовся повільно вниз — від очей до губ, обпікаючи кожен міліметр оксамитової шкіри. Ліза прикусила язика й відвела погляд убік, стримуючи непоборне бажання ще щось сказати. І це «щось», безперечно, мало бути таким же вбивчим і жорстоким, як і вчинок чоловіка, котрий так безсоромно розглядав її зараз. Та слова, як би ретельно вона їх не підбирала, раптово розгубилися, неначе ті вівці з отари, недоглянуті недолугим пастухом. 

Сказати — не сказати? 

Ліза зітхнула. Повернула голову й знову заглянула в темні зіниці ворога. Клятого ворога, котрий ніяк не зникне з перед її очей, думок, душі. Навіщо він знову з'явився в її житті? Аби зруйнувати усе? Чи просто позловтішатися? 

Ну що за напасть! Не про те думаєш, тікати треба!

Повітря довкола стала в'язким та солодким, як мед. Дихання сперло. Долоні спітніли. І вона стиснула кулаки, впиваючись нігтями в шкіру долонь. Це трішечки приводило до тями, стримувало, тоді, як нутро розривало на клаптики, шматувало, хоч й без ножа. Та його й не потрібно було. Темінь Вовиних очей була гостріше за будь-яке лезо.

Вова продовжував стояти непорушно. Мовчав і вона теж мовчала. Боялася порушити тишу й зірвати з застарілої рани пошарпаний пластир. Вистачить одного слівця, аби світ знову зірвався з гачка здорового глузду. 

Аби зовсім не здуріти від бентежливого моменту, вона почала перебирала в голові назви сердечних хвороб, знаних людством та способи, якими можна відкрити грудну клітину.  Звичайно ж, що це не так просто й легко. Адже тіло людське, це то вам не банка шпрот. Аби зробити все правильно, й не зашкодити, варто бути доволі обережним, здібним та мати досвід. А ще талант та спеціальний підхід до даної справи. 

Та поки розум опирався думкам, серцю, продовжуючи стримувати від необдуманих дій, надія на краще жевріла. 

Та чи надовго? Наскільки вистачить її витримки й благорозумності Вови. Хах, ніби вона у нього є. 

— Не повіриш значить? — хриплий голос штрикнув серце, змусив його здійснити чергове смертельне сальто. 

Ліза здригнулася, насторожилася. Шкіра вкрилася мурахами. 

— Ніколи, — промовила, прикушуючи власний язик. Злити цього величезного й грізного звіра не варто було навіть під дулом. Та хіба вона могла стриматися? Поруч з Левицьким, розсудливість — це не про неї.