Розділ 4.

Серце має свою власну електричну систему, що генерує імпульси. Вона забезпечує неперевершений ритм та частоту серцевих поштовхів, а також наділяє орган автономією.

Життя — непередбачуване та тернисте — щоразу підкидало нові вимоги, змінюючи власні правила. Прикро, що не вперше та не в останнє. І йому доводилося пристосовуватися, використовуючи хитрощі та вміння швидко аналізувати факти, події. Домовлятися з різними людьми, шукати плюси та мінуси в обставинах, що склалися й діяти напролом. Життя вчило його боротися, падати й підійматися, та ніколи не опускати й не схиляти чола перед труднощами. Бо вони ж вічні супутники нашого буття. 

Однак, сьогоднішній випадок з бізнесменом вибив з колії. Показав, якою вразливою може бути людина. І наскільки сильно ми залежимо від співпраці з іншими. Та що часом, варто просити про допомогу, наперекір власним страхам та невпевненості.  

Вова не знався на наданні першої медичної допомоги, хоч і проходив колись такий курс в школі та університеті. Пройшов його, як і всі — аби зачислили. Використовувати знання до нині — не доводилося. 

А варто завжди бути напоготові! Ніколи не знаєш, який фінт викине доля!

Вий сирени, що наближалася, викликав внутрішній супротив. Мозок запротестував, загорівшись сотнями різнокольорових ідей. Серед них, як зірка на ялинці, сяяла надія. Віра, що все владнається й Крутько одужає. А несподівана зустріч з Лізою — принесе омріяний спокій. Цього разу, він повинен впоратися зі складнощами, перебороти сумніви й зробити те, про що так давно мріє. 

Та що можна зробити, коли башти вірності підірвано, а мости довіри спалено? Просити прощення? Покаятися? Чи спробувати відновити справедливість й повернути все, як було до злощасного випадку?

Внутрішній голос кричав, волав й благав про дії. Бодай якісь! 

Тільки не пасувати перед невідомістю! 

— Лізо, — власний голос видавався чужорідним — занадто хриплим, з барвами смутку. 

Смольницька змахнула густими довгими віями. Чорні брови поповзли ввись. Зіниці розширилися й карамель очей потемнішала. По спині спустився піт. В грудях тьохнуло. 

— Слухаю, — вона зімкнула вуста. Зіниці звузилися. Обличчям промайнула тиха лють. Ненавиділа. Хоч й намагалася приховати цю емоцію від сторонніх. 

— Ми можемо поговорити? — запитав, підходячи на безпечну відстань. Ляпасу не боявся, хоч підсвідомо й очікував такої дії. І з гордістю б прийняв покарання. Та не місце і не час. Та й Ліза — не дворова дівка, аби чинити так нерозсудливо. Вона ніколи не грала на публіку, не прикидалася жертвою і не ображала іншим. Сильна, смілива, горда дівчинка, котра запала в душу й спопелила її. 

Спогад про першу зустріч виплив посеред хаосу думок. 

За знаннями Вова не гнався. Вчився, бо всі вчилися. Та й мати наполягала на отриманні диплома. Тому й пішов в перший-ліпший університет, куди зміг вступити на бюджет. Проте, тих грошей катастрофічно не вистачало, а тому влаштувався на роботу до місцевого бізнесмена водієм. Робота була не важкою, навіть нудною. Та платити гідно.

За тиждень він заробляв втричі більше, аніж би місяць вагони розвантажував. Міг дозволити собі купити новий гарний одяг, добре харчуватися та іноді розважатися з друзями. Їх було небагато, але Вова вважав, що всі вони — справжні. Правда ж, викрилася згодом. 

Працював Вова  у вихідні та свята, коли того найбільше потребував працедавець. Возив його та всю родину на шопінг, до ресторану, до родичів за місто.  Радів, що може забезпечити себе та ще й неньці допомогти. 

Однак, з часом, тимчасова робота перетворилася в постійну й навчання, довелося закинути. Часу не вистачало на гідну підготовку. Оцінки скотилися вниз. Професори обурювалися, декан грозився виключенням. Довелося підганяти хвости й відвідувати додаткові курси. І всі вільні вечори відсиджуватися за конспектами в бібліотеці. 

Там, він і зустрів Лізу вперше. 

Чорняве довге волосся, карамельний лагідний погляд й неначе тепле весняне сонечко — яскрава усмішка. Саме вона привабила Володимира, й зачарувала його. Снилася ночами, хвилювала струни душі, розбурхувала кров.

 Він і не стямився, як закохався в незнайомку. Спостерігав за нею здаля. Вичікував, сам не знаючи чого та знайомитися не поспішав. Мабуть, боявся злякати власною наполегливістю й тими почуттями, котрі не очікував відчути. Хлопці ж не закохуються з першого погляду. Вони не вірять в усі ці рожеві мрії й не шукають в кожній ліпшій свою споріднену душу. Чи все ж? 

— Дозвольте, — пролунало неподалік. 

Двоє санітарів рвучко протиснулися між ними. А слідом й повненька жіночка в куцому білому халаті з величезною сумкою в руках. Довелося відступити на кілька кроків. 

— Де тут постраждалий? Прізвище, ім'я, знаєте?

Вова трусонув головою, відвів погляд від Смольницької й зосередився на працівниках швидкої. 

— Постраждалий — Крутько Мирослав. 

— Ви родич? — жіночка витягла теку з сумки й почала записувати. 

— Ні. Пан Крутько являється клієнтом моєї фірми. У нас була тут ділова зустріч, коли йому стало погано. 

— Він вживав алкоголь? 

— Так. Червоне вино. Кілька келихів. 

— Погано… — промовила жіночка, вписуючи дані в картку. Глянула на Крутько, потім на своїх колег й додала:

— Зміряйте тиск, пульс, під'єднайте до апарату й, Олеже, — звернулася до того, що був вище зростом, — Подзвони відразу у відділення, нехай приготують крапельницю. 

— Ви поїдете з нами? — питання було, вочевидь, риторичним та Вова все ж відповів на нього:

— Звичайно.

— Я теж поїду з вами. 

Ліза встала поруч й протягнула жіночці свою візитку. Та всміхнулася й попросила йти слідом.

***

Вона вже давно не була на побаченнях. Не відчувала трепету в грудях й рум'янцю на шоках від хвилювання. Не мліла від чоловічих поглядів, які спокушали, не горіла від дотиків гарячих долонь. І безперечно, не закохувалася. Ніколи більше.