Розділ 3.

Серце б’ється у середньому 100 000 ударів щодня.

Найбільше в житті Володимир не любим три речі: людську підлість(жертвою якої сам був не раз), брехню, котрою теж грішив, і підлабузництво. Останнє викликало у нього печію й блювотний рефлекс. При цьому всьому, блювати хотілося в обличчя тому, хто займався цим огидним заняттям. Сьогодні ж, він мав порушити власні принципи. І самому виступити в ролі шута. 

Ціль, звичайно ж, виправдовувала засоби та методи її досягнення. Але посмак все ж був огидним. І навіть штраф в півмільйона гривень не заспокоював совість. 

Вчасно, прокинулася! Химерна істота! Де ж раніше була? 

Різні дурнуваті думки закрадалися в голову, напружували мозок, штурмували його капітолії, нещадно жадаючи скинути башти й взяти повідець влади у свої руки. Колись, він вже дозволив цим думам покорити його, зламати й здатися. Зараз же, він був більше впевнений в собі й тримав контроль над тим, що “можна” і що “треба”, і що насправді “хочеться”. Навчився якось розмежовувати чорне від білого, визнаючи, що в долі існують й інші кольори. Та й взагалі, палітра життя не така бліда й невиразна, якщо у тебе є мета. Щось — за що варто боротися. 

На даному етапі життя, компанія була його стимулом до дій, боротьби. І її банкрутство він не міг допустити. 

Хоменко, котрий вчора мало не збожеволів від суми штрафних санкцій, переконливо доводив важливість розв'язання проблеми з Крутько. Наполягав на розмові з клієнтом й отриманні відстрочки, задля добробуту всіх членів команди. Бо, як і Вова, Дмитро любив те, що робив, як і те місце, де зміг себе реалізувати. 

— Слухай, Вова, — фінансист важко зітхав, потираючи потилицю. Нервував, вишукуючи в нетрях здорового глузду вихід, — Я цю угоду не укладав, бо був у відпустці. Ти сам кашу заварив. Сам. 

Сам. Факт. Відпиратися не було сенсу. Ні сім років назад, ні зараз. І чого він знову згадує про неї?

— Мене не повідомив про новий проєкт, як і думки не спитав. Та й де був наш юрист, коли ти це підписував? 

— Макар був у відрядженні, — прохрипів стомлено, пригадуючи день, коли в їхню майстерню завітав Мирослав Крутько. 

Такий заможний та відомий бізнесмен мав стати не просто ще одним постійним клієнтом, а й створити приплив нових. Бо бути рекомендованими Крутьком, то певний привілей та гарантія бути поміченими серед певних кіл багатіїв, колекціонерів. Вийти на державний рівень неабияк приваблювало. Та чи вдасться це зараз?

— Чудово, — розвівши руками, промовив Хоменко, з-під лоба зиркаючи на постать Вови. Вона височіла над ним, неначе скеля. Одинока. Чорна. Лякала своєю могутністю та силою. 

— І що тепер? 

— Домовлятися з клієнтом. Особисто. 

— Я не мастак завойовувати клієнтів. Це ще та забава, — Морока.

— Якщо немає іншого розв'язання проблеми, то доведеться. 

Вова погодився з пропозицією Хоменко, хоча й не знав, як домовлятися з тим, кого бачив раз у житті. Газети, журнали та телебачення не рахуються. Там лишень плітки та вигадки шустрих журналістів. Справжнього Крутька не знав ніхто. Щонайменше, Вова мислив саме так. А ще вірив у те, що така відома постать не стала б ділитися власними секретами на право і наліво, вкладаючи до рук недругів ніж. Так і життя можна лишитися доволі швидко. Мудрі та ділова людина так не вчинить. Либонь, усі скелети пана Крутько закопані під старенькими вишнями в тихому місці. В якомусь богом забутому селі на краю держави. 

Пригадуючи розмову з Дмитром, Вова видивлявся на своє кривобоке відображення в кришталевому бокалі та розпливався в подобі усмішки. Виходило доволі дивно. Скоріше за все — штучно. Та Крутько цього поки що не помічав. Жував свій салат з морепродуктів, запиваючи дорогезним французьким вином, назву якого Вова навіть не намагався вимовити. 

З іноземними мовами йому не щастило. В школі не було достатньо часу на поглинення матеріалу, бо ж допомагав і мамі, і бабусі по господарству. А в університету не було достатньо коштів, аби найняти хорошого репетитора. Та взагалі, Вова ріс не надто послушним й вчитися не було бажання. Він був непосидючий, розбишака. І завше шукав пригод на свою голову. І відсутність постаті батька в сім'ї, вочевидь, відіграла тут не останню роль. 

Яку не яку освіту, Левицький все ж отримав. Відходив на всі пари, переслухав лекції та за допомогою хитрощів, закрив усі сесії. Домучився, як то кажуть. Мусив. Бо без диплома у нинішньому світі нікуди. Та й хто буде поважати неосвідченого безбатченка. Конкуренти зжеруть швидше, аніж встигнеш оком кліпнути. 

— То що там з моєю лялею? — дожувавши шматочок кальмара, поцікавився Крутько. Зробив ковток вина, кілька секунд перекочуючи його на язиці. Смакував. І був неабияк задоволений зробленим вибором. 

— Чудово. Фарбується, полірується, — почав Левицький, щосили натягуючи уста. Бо пересилювати себе й вдаватися до маніпуляцій, зовсім не хотілося. Цілувати когось в дупу — заняття не до душі. Принаймні, не для нього, — Нещодавно встановили оригінальні диски та відшукали саме ту модель керма, яка припала вам до душі, — слова лилися з його ротяки й наповнювали вуха Крутько бажаною інформацією. Втіха так і цвіла на його,  розчервонілому від терпкого напою, обличчі.

— Чи значить це, що зовсім скоро мені доставлять мою ластівку? 

Вова з силою проштовхнув ковток вина в горлянку. Очікував цього питання, заздалегідь приготувавши відповідь, та в останню мить — передумав. Благати про відстрочку — низько й не справедливо. Адже людина заплатила гроші й очікує на результат. Ніхто не винен, що працівник Левицького виявився необізнаний в основних засадах роботи. І безвідповідальний. 

— Тут така справа, пане Крутько, — підсолодити пігулку, зрештою, не шкодило, — Ми вже майже закінчили встановлювати відкидний верх, і… — завершити фразу йому не вдалося, бо погляд перечепився об знайомий карамельний погляд. Серце застукотіло, вилітаючи на шаленій швидкості на зустрічну смугу.