Розділ 2.

 Регулярні фізичні вправи є найважливішим ключем до здоров’я серця. 

А щастя і сильне почуття емоційної життєздатності допомагає знизити ризик серцево-судинних захворювань.

Ринг — ось те місце, де він відчував себе по-справжньому живим, вільним від зайвих думок, переживань, рамок. Місце, де можна було бути самим собою, без прикрас та засторог, пересудів. 

Бо на рингу не має місця для балачок та сумнівів. Тут час біжить по-іншому й кожна секунда — неоціненна. Відвернешся на мить, перечепишся через власні думки — все — нокаут. І другого шансу може вже не бути. Зрештою, як і в житті.

Якби він мав шанс все виправити! Та чи зміг би?

Докори сумління приходили до нього знову і знову. Вони штурмували свідомість нічними кошмарами, караючи за слабодухість та безвідповідальність. Не давали спокою, змушували пам'ятати все до дрібниць. І втекти з власного пекельного кола було неможливо. Думки про минуле завжди були поруч. На відстані подиху.  Та й злосливі язики ще довго смакували пікантну весільну церемонію одного з найбагатіших представників місцевої еліти та доньки вчительки й механіка.

 Кожен, хто знав та навіть не знав наречених, вважав за честь перемити їм кісточки, висунувши власну теорію про скандал. Хтось вважав, що у всьому винен наречений, котрий занадто мало приділяв уваги коханій. Та ще й дозволив іншому завжди крутитися поруч. Недопильнував, бо довіряв. Хтось навпаки — підтримував його, виражаючи свої найщиріші співчуття, підбадьорюючи знайти нову наречену. Бо ця — невірниця та хвойда, яких ще пошукати треба, не варта й мізинця. А хтось, заздрісний та підлий, просто насміхався з горя інших. 

Люди! Що з них взяти?! Біль та страждання інших, чомусь, тішать більше, аніж чужі успіхи. Чи то природа така? Чи діяння демонів пекельних?

Кулак супротивника промайнув перед очима й вперся в місцину на обличчі — поміж носом та лівим оком. Біль різонув по нервах гострим лезом. З очей бризнули сльози. Ледь помітні краплинки поту виступили на чолі. Тілом пройшов спазм. 

Левицький скривився й смачно вилаявся. 

— Дідько!

Матвій відступив у бік й підійняв руки. Не капітулював, але всім своїм невдоволеним видом показував, що бій було закінчено. 

— Треба бути уважнішим, — пожурив він Вову, — а не гав ловити. Чи ти не знаєш, що не можна відволікатися під час бою? Це черевате не лише тим, що маєш всі шанс профукати момент й опинитися на підлозі, а й не вчасно та неправильно зреагувати на випад противника. І як результат, — травмуватися. 

Вова зціпив зуби, випускаючи повітря через ніздрі, а тонкі пальці стиснув в кулак, зиркаючи на товариша з-під лоба. Дуже хотілося відповісти щось уїдливе, через стрибок адреналіну в крові і як первісна людина кинутися на ворога, та сенсу не було так чинити. 

Матвій мав рацію.

 Все, що стосувалося боксу та спарингів — царина Кропивницького. Він, як ніхто інший вмів пояснити та навчити. Бо був не лише власником клубу, і його головним тренером, а якщо треба — то й психологом. В няньки нікому, звичайно ж, Матвій не наймався, але от вичитати, дати прочухана й кілька потиличників міг. А в ті рідкі моменти, коли підопічні починали неадекватно поводити себе під час спарингу — міг запросто притягнути за край футболки й викинути за двері. Якщо щастило, то штрафник відразу приходив до тями й з вибаченнями просився назад, здаючи себе з усіма потрохами. Якщо ж в голові надалі клубочився туман — вхід в клуб був заборонений. Як то кажуть, — “до нових віників”. 

— Знаю, — стомлено проговорив, розмотуючи бинти, що неначе друга шкіра, обтягнули його долоні та пальці. 

На Кропивницького дивитися не смів, шкірою відчуваючи, що наближається допит. І вочевидь, відповідати доведеться. Та ще й розгорнуто та чесно, адже Матвій не просто тренер, а ще й хороший товариш. 

Їхня дружба почалася з того дня, як Вова записався в клуб, що мав просту назву “Західний”. Спокійний та небагатослівний тренер, відразу сподобався Левицькому. Тому він швидко втягнувся в ритм тренувань й після місячного випробувального терміну, прикупив собі річний абонемент в клубі. Ходив сюди кілька раз на тижні. Любив тут побігати, пострибати, помахати кулаками, можливо отримати прочухана й спустивши пар — заледве живий, прилізти додому. 

— Гей, ти чого? 

Матвій насупився, зіщулив очі. З деякою пересторогою глядів на підопічного, вишукуючи в жестах та міміці якийсь знак, аби розпочати розмову. Бо проблема, і Матвій був в цьому впевнений на всі триста відсотків, була. І вочевидь, не маленька й не банальна.Бо дана поведінка не була властивою Левицькому. Тим паче тут, на рингу. 

Вова не був професіоналом й за славою чемпіона не гнався, проте бокс любив й під час спарингів — викладався по максимуму. Він ніколи не скиглив, не просив зменшити напір чи інтенсивність заняття, не жалівся на втому та синьці, котрі доволі часто скрашали його обличчя. Навіть тоді, коли в спарингу йому попадалися міцні бійці — вдвічі більші за габаритами, більш досвідчені та й часами спритніші — не відступав, не тікав. Був відповідальним, впертим та наполегливим. В принципі, як і в житті. Ставив ціль і йшов до неї, перемагаючи власний біль, втому та страхи. 

— Нічого, — прохрипів, викидаючи до урни, стягнуті бинти. З-під глибин нутрощів підіймалася буря злоби. На себе. На дурні думки. На власну тупість. Це гнітило його. І виснажувало.