Розділ 1.

 Від серця до легень і назад кров доходить за 6 секунд,

 подорож «туди назад» до мозку займає 8 секунд.

Він вже якийсь час не спав: просто лежав у ліжку й обмірковував плани на наступні вихідні. Хотілося вирватися з голосного міста, бажано десь на природу. Усамітнитися — перезарядити “батарейки” та навести лад в думках. 

Не те щоб було від чого чи кого тікати, більшість свого вільного часу, Володимир і так був один(якщо не у матері чи на роботі), та все ж — хотілося змінити декорації. 

Тишу кімнати порушив телефонний дзвінок. Вова підійняв голову та зиркнув на настінний годинник. Він показував п'яту ранку. 

“Занадто рано для ділових дзвінків і зовсім невчасно для поганих новин”, — ця думка змусила Левицького підірватися з нагрітого місця й спустити босі ноги на прохолодний паркет.

Телефон знайшовся на комоді біля дверей. Він все ще вібрував й белькотів голосом Родріго Арманте, котрий голосив про своє кохання та розчарування в ньому. В цілому, про все те, що відлунням болісних спогадів відкликалося у душі Левицького. 

Взявши до рук смартфон, видихнув. Не матір. То вже легше. Бо якби з рідненькою щось трапилось, а він так далеко — собі б не пробачив. Хоча, як інакше? Переконати вперту Віру Василівну переїхати з села у місто не вдалося. Ані з першого разу, ані з десятого. Навіть комфортабельна двокімнатна квартира з близьким доступом до усіх принад міста(таких як — торговельний центр, салон краси та книгарня) не вплинула рішення неньки. 

— Я переїду тільки за однієї умови, — мовила матір. 

— І якої ж? 

Володимир був готовий на все, аби догодити неньці. 

— Якщо буду мати чим там зайнятися. Наприклад, внуків бавити. 

Внуки. Улюблена тема Віри Василівни й основний аргумент під час суперечок з сином. Хлібом не годуй цю нестерпну жіночку, тільки дай можливість полоскотати нерви дорогого чада. 

Новомодний гаджет вкотре зашумів в руках, нагадуючи господареві про необхідність відповісти на виклик.  На дисплеї висвітлилось ім'я нового стажиста салону — Сашка Ткачука.  

Ткачук? Дивно. 

За кілька хвилин розмови з Сашком, Володимиру вдалося дізнатися багато чого цікавого, однак непотрібного про важке життя студента Ткачука й зрозуміти — від страху перед начальником у хлопчини здали нерви. 

І лишень під кінець розмови Левицькому вдалося почути справжню причину такого раннього дзвінка. 

Цей унікум, прости господи, примудрився загубити одну-єдину річ, доручену йому. До того ж в перший же тиждень свого стажування. І зараз, Левицький злився на себе, як ніколи раніше. Знав же, що хлопець безвідповідальний, не тямущий та попри все — найняв його. Пожалів бідолагу. Піддався на вмовляння. А нині… Ех!

— Пробачте-е-е… — мимрив Сашко на тому кінці зв'язку, — Я-я-я не хотів, — звучало жалюгідно, проте, ніяк не жалібно. Принаймні, для Володимира потуги Сашка так-сяк перепросити звучали сумнівно. 

“Замість того, аби скиглити, краще б вирушив на пошуки деталі”, — сердився Володимир, подумки перебираючи варіанти розв'язання проблеми, що звалилася на його темну маківку неочікуваним снігопадом в кінці березня. 

Розчаровано хмикнувши, Левицький закінчив розмову, відправивши недолуге хлоп'я оббивати пороги головного офісу кур'єрської служби, яка мала б доставити трикляту запчастину. До речі, ще два дні тому. 

Обурило його ще й те, що дізнався він про проблему щойно.

— А завтра вже п'ятниця, а за нею вихідні, — процідив крізь зуби, натягуючи на себе спортивні штани, футболку та утеплене худі. 

Бігати в кінці листопада напівголим, як це роблять деякі хлопці з клубу, не охота. Можна не тільки переохолодитися й захворіти, а й злапати болячку по серйозніше, аніж ГРИП. До прикладу, отримати запалення легень. Неприємне таке, зараза. І вимучить, і з ніг звалить. Не гірше, аніж правий хук Матвія. А той — призер чемпіонату світу зі змішаних єдиноборств  — уміє махати руками. Та й взагалі, рученьки цього індивіда, то страшна зброя. 

Від спогадів про останній спаринг з Кропивницьким у Володимира занило тіло. Не тільки кисті та передпліччя ломило, а й мускули спини та ніг.  А ще, він злапав кілька чемпіонських тумаків в голову. Мабуть, це тому, що перерив між тренуваннями був занадто довгий, а розігрів перед спарингом — недолугий. І як результат — перевтома та кілька незначних трав. 

— На мені, як на собаці — все заживе, — переконував Володимир матір, котра з невдоволеним поглядом зустріла його після однієї з таких зустрічей з чемпіоном. А потім ще й відчитувала весь вечір, голосила. Тужливо розтягувала слова й винуватила холостяцький стиль життя сина в усіх його незгодах. 

— Жінка тобі потрібна, сину, — Віра Василівна вже вкотре закидувала вудочку, жадаючи засватати рідному чаду когось із сусідських дівиць. Вже, мабуть, й кастинг на роль своєї невісти влаштувала. Не виключено.

Вочевидь, таким способом Віра надіялася переконати сина й розчулити його зачерствіле серце. 

Та Володимир ніяк не реагував. Просто втомився повторювати одне і теж. Матір, як ніхто інший знала, що в його житті було лишень одне справжнє почуття. Та на превеликий жаль, не розділене й нещасне.