Пролог

Пролог 

Розміри серця відповідають розмірам двох рук, складених разом.

Перше, що впало в око — це багряний колір, нанесений незрілим митцем на свій новенький мольберт. Сліди від пензля (тобто кулаків) були не рівномірними, плямистими, казуальними, але достатньо виразними та точними, аби зуміти залиши свій відбиток надовго. А можливо, й назавжди. Бо не всі рани загоюються, деякі потрібно зашивати, а отже — будуть шрами. 

А рубці — це ж пам'ять. Щоденна. Когось вона гнітить, когось навпаки — мотивує. Комусь вона в'їдається під шкіру, отруює єство й руйнує життя, для когось — це спосіб вдосконалюватися, еволюціонувати та йти далі. Все залежить від того, під яким кутом буде розглянуто дане питання. Й чи вистачить сміливості глянути правді у вічі…

Єлизаветі вистачило п'яти секунд, аби впізнати постраждалого, розізлитися й водночас зрозуміти, що її шрами досі з нею. Пам'ять притупилась, яскравість тонів наблизилася до позначки нуль, але нічого не забулось. Все ще боліло, все ще пекло. 

 Першим імпульсом, звісно ж, було бажання тікати. Зірватися з місця, відшукати надійний сховок й закритися там від усіх. Не сприймати ситуацію, проігнорувати проблему й чекати, що все вирішиться без її участі. 

Та то були марні надії. І Ліза це знала. Лікарня невелика, всі приміщення пронумеровані, на дверях кабінетів висять таблиці — її швидко б знайшли. Так чи інакше. Бо випадок важкий. Он яке червоне море з чужої крові розлилося довкола — страхітливе, й здавалося б безкрайнє.  А понівечене тіло, всіяне, як те літне житнє поле маками, численними ранами та синцями. 

Ліза мотнула головою, відкинула думку рвати кігтики в бік виходу з лікарні. Вдихнула душне повітря, перемішане зі стійким запахом хлорки(підлога була добряче вимита бабою Надею кілька хвилин тому) й насилу засунула власне роздратування у глиб душі. Видихнула. 

— Потерпілий втратив багацько кров… — зазвучав на периферії свідомості голос парамедика Васька. 

Славний був хлопець, тямущий, працьовитий. Не одну дупу витягнув з того світу лишень тому, що не прогулював пари й щиро жадав нести добро у маси, рятувати світ.

— Та це помітно неозброєним оком, — одізвався другий член екіпажу екстреної медичної допомоги Гнат,  —  Краще жгути затягуй міцніше, і не базікай. 

Васька затиснув жгут, перевірив інші два й косо зиркнувши у бік товариша, додав:

— Сам ти базікало. І моя інформація важлива для лікаря. 

Ці двоє завжди знаходили тему для суперечок. От зараз розвели свій каламбур прямісінько перед очима Лізи, серед блідолицих стін лікарні. 

— Ніби, Єлизавета Юріївна сама не бачить масштаб катастрофи, — процідив Гнат, витягуючи з сумки папірці, — Ось, тут все зафіксовано, — додав, всунувши до жіночих тремтячих рук документ. 

Клінічний протокол  екстреної медичної допомоги… — прочитала одними губами, жадібно ковтаючи насичене страхом повітря. Втягнула його через ніздрі й стиснула вільну руку в кулак. Хотілося плакати й водночас сміятися від абсурдності моменту. 

— Несіть його на третій поверх, — насилу вичавила з себе, вказуючи рукою на необхідні двері. І Катерину покличте, нехай… — зітхнула, потираючи очі, що застелила пелена з непроханих сліз, — Нехай підготує операційну. 

Ця ніч обіцяла бути довгою, довжелезною.