Розділ 29

-         Куди їдемо? – запитує Давид, коли я сідаю на пасажирське сидіння поруч з ним. – В кафе?

-         Туди де поменше людей, - морщу носа. Не хочу, щоб були свідки нашої не легкої розмови. А я впевнена буде непросто.

-         Може до мене? – блищать азартом його очі.

-         І не надійся, - різко відрізую, розуміючи, на що він розраховує.

Давид мовчки заводить мотор і ми рушаємо. Його машина має не найкращий вигляд. Затерті сидушки, поцарапана панель, салон просяклий сигаретним димом. Напевно попередній власник не дуже шанував свою власність. Оглядаюсь навколо себе і здивовано дивлюсь на Давида. Він ніяк не вписується в такий інтер’єр.

-         Де твій автомобіль? – не витримавши запитую.

-         Це він і є. На кращий грошей не вистачило, - загадково посміхається. – А той, що у мене був, не мій, а батька і я залишив його там, де і все інше. У минулому.

-         Не можу повірити, що ти на таке наважився.

Він зиркає на мене гострим поглядом.

-         Завдяки тобі, - задоволено посміхається.

Щось змінилось в ньому з того часу, як ми бачились востаннє. Зараз він виглядає більш розслабленим. Вільним, чи що. У нього не має великих грошей, їздить на старій машині, та виглядає щасливим. Мені чомусь здавалось, що він не зможе жити за межами тепличних умов, в котрих його виростили. Здається я сильно помилялась.

Давид паркується  на краю високого пагорба за містом. Нам відкривається прекрасний краєвид на просторе спокійне море. Стомлене сонце поволі хилиться по чистому небі до горизонту. На мить милуюсь краєвидом і забуваю з ким знаходжусь і для чого.

-         Часто сюди приїжджаю, - порушує тишу Давид і я швидко переводжу на нього погляд. – Тут красиво. І спокійно. Не думав, що можна жити просто, не гнатись ні за чим і насолоджуватись такими звичайними речами, як захід сонця.

Розглядаю його задоволене обличчя і дивуюсь. Де дівся той наглий і самовпевнений мажор? Де той скований хлопець, котрий не знав, як вирватись з не бажаних пут грошей і контролю батька?

-         Ти змінився, - коментую і він переводить на мене свій задоволений погляд. – Що з тобою сталось? Адже ти так боявся втратити все.

-         Я був дурнем, - зізнається. – Лише, коли ти зникла з мого життя я зрозумів, що не маю до чого срагнути. Усе втратило сенс. Робота, на якій я нічого не вирішую, батько, котрий контролює кожний мій крок, друзі, лише тому, що зі мною вигідно товаришувати. Лише ти була справжньою у всьому тому фальші і я так тупо тебе втратив.

-         Наші стосунки з самого початку були приречені. Я б не змогла терпіти принизливого ставлення твого оточення. Не така я людина.

Давид сумно хмикає.

-         Тепер це я розумію. Але тоді я не звернув на це уваги. Я занадто захопився обіцянками про прекрасне майбутнє. І коли ти від мене пішла, моя ілюзія лопнула. Лише тоді я опам’ятався. Я покинув роботу і серйозно поговорив з батьком. Висказав все, що думаю про його плани на моє життя.

-         І як він відреагував? – цікавлюсь, знаючи, як важко протистояти тій людині.

-         Як завжди, - сміється Давид. – Погрожував залишити без грошей. Лякав злиднями і нещастям. Його слова тоді лише веселили. Я нічого не боявся, адже втратив тебе.

Його погляд зм’якшується і на мить я забуваю про нашу розлуку. Він тягнеться до мого обличчя, торкається волосся, та потім наче опам’ятовується, різко забирає руку.

-         Знаєш чого найбільше я злякався? – запитує, а я качаю головою. – Коли зрозумів, що не знаю навіть де тебе шукати. Я не знав чи взагалі знайду тебе. Телефон був поза зоною.

-         Від розпачу я змінила сім карту, - зізнаюсь, тоді взагалі не знала, що роблю. – Вирішила так почати все спочатку.

-         Мені прийшлось їхати до Діми, - кривиться Давид, згадавши старого друга. - Він працює у вашому місті помічником у державного нотаріуса.

-         Хіба твій батько не влаштував його на гарну посаду? – дивуюсь такій новині. Дмитра я не бачила дуже давно. В літі ми декілька раз перетинались на вулиці, та лише сухо вітались без всяких розмов.

-         Я ж говорив, що коли батькові він став не корисний, він його позбувся, - задоволено коментує. – Діма неохоче, але сказав де ти живеш. Але там була інша перепона – твоя мама.

Мимоволі посміхаюсь. Вона напевно вирішила захищати мій спокій до останнього.

-         Здається вона не була здивована моєю появою, та навідріз відмовилась говорити куди ти поїхала. Мені прийшлось довго її вмовляти і переконувати.

-         Я не розумію, - мотаю обурено головою. – Навіщо ти шукав мене, а коли знайшов залишився на відстані?

-         Я дуже хотів з тобою зустрітись. Я спостерігав, як ти йдеш на роботу. Та потім зрозумів, що не маю, що тобі запропонувати. Я вирішив встати на ноги, зняти житло, піти на роботу і лише тоді появитись перед тобою самодостатнім чоловіком.

-         І довго ти так збирався самостверджуватись? – незадоволено запитую.

-         Ще не довго, та ти прийшла до мене перша. Так вийшло.

-         Невже ти був такий впевнений, що за весь цей час у мене нікого не появиться?

Вперше на його обличчі з’являється сумнів. Він ніяково відводить очі, вдивляється в горизонт. Настає мовчазна тиша.

-         З тим чоловіком у тебе щось є? – нарешті запитує, весь напружується, мов струна в очікувані відповіді.

Я вагаюсь. Виникає думка сказати, що художник мій хлопець, та різко її відкидаю. Не хочу брехати.

-         Ні. Він мій знайомий, - відповідаю і бачу полегшення на його обличчі. – Але це не значить, що я до тебе повернусь. Я важко переживала наш розрив, Давиде. І не хочу більше такого повтору.

-         Ти мені більше не віриш, - приречено киває головою.

-         А якщо в тебе тут нічого не вийде і знову повернешся додому, до батька?

-         Цього не буде, як важко б мені не було.

Його різкий і впевнений тон всиляє надію. Так сильно хочеться доторкнутись до нього, обійняти, та я стримуюсь. Якщо почну не знаю, чи зупинюсь. Він наче читає мої думки, хилиться в мою сторону, очі переповнені емоціями.