Розділ 24

Коли в квартиру влітає схвильований Давид, я вдосталь наплакалась і заспокоїлась. Мені хватило часу все обдумати і прийняти правильне рішення. Не хочу більше страждати і чути приниження. Ніколи.

-         Що він тобі наговорив? – вимагає відповіді хлопець, заглядає в запухлі очі.

-         Правду, - ледь виговорюю захриплим голосом.

Він хапає моє обличчя долонями, їх тепло приносить спокій і смуток. Скоріш за все я більше не відчую його дотиків. Так вирішила. Так буде краще для нас обох.

-         Він не вміє говорити правду, - зривається на крик і відсторонюється. – З його рота вилітає одна брехня. Він хоче розлучити нас.

Давида трясе від злості, а я спокійно на нього дивлюсь. Що ми можемо зробити? Нічого. Зате я можу.

-         То він збрехав, коли говорив, що вчора ти провів у компанії Лари? – прищурюю очі.

Давид завмирає, нерішуче дивиться на мене. Вагається, чи говорити правду.

-         Вечерю влаштував її батько, я мусив прийти, я під його керівництвом, - виправдовується, а я у відповідь качаю головою. Як він схожий зараз на звіра у клітці, робить все, що скажуть його дресирувальники. – Я не винен, що вона там також була.

-         Приїхати до мене у тебе часу не було, - кидаю в нього звинувачення. Образа душить горло. Невже я цього заслужила?

-         Ти ж знаєш, що вони завалили мене роботою.

-         Не знаю, це ти мені таке говориш, - відчуваю сльози, котрі знову течуть по щокам. І де їх стільки набралось? – Давиде, все це задумано навмисне. Вони грузять тебе, щоб ми бачились рідше. Твій батько хоче, щоб я зникла з твого життя і женити тебе на Ларі.

Хлопець вихором опиняється поруч зі мною, витирає сльози і цілує в губи. Він міцно стискає в обіймах, аж до болю.

-         Мені плювати, що він хоче, - гримять слова прямо біля вуха. – Лара мене не цікавить. Я кохаю тебе і хочу бути з тобою. Ти мені віриш?

Він відсторонюється, з надією заглядаю в очі, шукає там підтримки.

-         Якщо це так, то давай поїдемо з відси, - даю йому єдиний шанс все виправити. Адже по іншому не виходить, нам не дадуть і дихнути самостійно. Йому звично, а я так не можу. – Кудись далеко, подалі від усіх. Подалі від твого батька.

Хлопець хмуриться, забирає руки з моїх плеч, згорбившись підходить до вікна.

-         Ми не можемо просто так взяти і все залишити, - приречено відповідає. – Я тільки почав працювати на хорошій роботі. Ми і тобі роботу знайдемо. Все в нас наладиться.

Я роблю крок назад. Нічого другого не очікувала. Та я готова то цього. Прийдеться різати по живому.

-         В нас нічого не може бути доброго, - сухо говорю. – Твій батько не дасть нам життя. Він зруйнує наші відносини, він вже це робить. Хіба ти не бачиш?

-         З часом я стану на ноги і ми позбудимось його, - надія в його словах надихає, він справді в це вірить.

Роблю ще один крок назад. Символічно віддаляюсь від нього.

-         У нас не має його. Час грає проти нас. Давиде, ти мусиш вирішити, що для тебе важливо – я чи твій статус.

Він незадоволено прищурює очі.

-         Ти хочеш, щоб я вибирав? Не вірю своїм вухам, адже ти знала хто я і який мій батько.

-         Пам’ятаю, ти хотів позбутися його влади над собою, - нагадую йому. Між нами розростається прірва. – Я пропоную вихід.

-         Втеча це не вихід, - мотає він головою. – Тобі немає чого втрачати, а мені є.

Ось і вирішальне його слово. Він не здатний покинути гарне життя заради мене. Його кохання не настільки велике.

-         Ти хочеш і золоту клітку і дівчину біля себе. Так не буде. До ваших кліток я не звикла. Здається наші шляхи розходяться в різні сторони.

Слова вилітають наче не з мого рота. Розчавлена розмовою з його батьком. Небажання Давида щось міняти дотоптало мене остаточно.

-         Ти хочеш мене кинути? – хлопець недовірливо дивиться на мене.

Потім опам’ятовуються, швидко скорочує між нами відстань. Не встигаю і кліпнути, як опиняюсь знову в його обіймах. Як важко розлучатись, коли тебе не хочуть відпускати.

– Ми не можемо розійтись, - шепоче у губи і цілує майже після кожного слова. – Нам же добре разом. Я кохаю тебе. Ти моя надія на щасливе життя.

Він заглиблює поцілунок. Міцно притискає до себе, важкий подих виривається з його горла. Я ледь стримуюсь, але не відповідаю на ласку. Стою нерухомо, поки він сам не помічає, що щось не так. Страх вселяється в його очі. Значить розуміє мої серйозні наміри.

-         Вибач Давиде, але з твоїм батьком і його оточенням я воювати не можу, - видавлюю з себе. – Можливо це і на краще. Повернешся до свого спокійного і безтурботного життя. Але без мене.

Останні слова даються важко. Назад вороття нема.

-         Ти не можеш мене покинути, - не своїм голосом говорить Давид. Його тіло напружене мов струна, пальці до болю стискають талію.

-         Я вже це зробила, - рішуче видихаю.

Звільняюсь від обіймів і швидко покидає квартиру. Лиш би не доганяв, інакше не витримаю і передумаю.

І він не доганяє.

Повертаюсь додому з рішучим планом дій. Іду в свою кімнату і починаю збирати речі. Мама збентежена моєю поведінкою, заходить до кімнати і застає мене біля майже повної валізи.

-         Куди це ти зібралась?

-         Пам’ятаєш Василь запрошував до них жити? Ось я і наважилась, - ледь стримуючи сльози відповідаю.

Відвертаюсь від неї, не хочу, щоб бачила моє запухле обличчя. Руки трусяться і речі летять до валізи нескладені.

-         Це було рік назад, - дивується вона.

-         Тоді я навчалась, а зараз мене нічого тут не тримає.

На останньому слові зриваюсь в риданні і сідаю на ліжко. Так важко не було навіть після розриву з Дімою. Давид сильно викарбувався у моїй душі і стерти з відти буде його неможливо. Він там залишиться на все життя.

Мама легенько торкається мого плеча, сідає поруч. Я ридаю закривши обличчя руками і не можу зупинитись.