Розділ 14

-         У тебе іде кров! – схвильовано викрикую я, помітивши бордові цівки, котрі стікають по пальцях Давида.

Він підносить руку, уважно дивиться і стискає в кулак.

-         Дрібниці, заживе, - байдуже відповідає.

Ми ідемо швидко. Місце сутички залишилось далеко позаду і я з полегшенням видихаю.

-         Руку потрібно перев’язати, - турботливо говорю.

-         У мене в машині є аптечка, - пропонує Давид. – Допоможеш мені, сам я не справлюсь.

Я охоче киваю. Він веде мене до автомобіля, я стараюсь не відставати. Страх минув, залишилось лише тремтіння у руках. Я хвилювалась за Давида. Ця сутичка з Степаном могла закінчитись досить плачевно. І знову він постраждав через мене.

-         Тобі потрібно триматись від мене подалі, - роблю висновок своїм думкам. – Я затягую тебе у неприємності.

Хлопець не весело сміється і зиркає на мене блискучими очима. Він теж досить схвильований. Ми підходимо до його машини і він знімає її з сигналізації.

-         З тобою не заскучаєш, - говорить Давид, відчиняє дверцята і сідає за кермо.

Я спішу сісти на пасажирське місце.

-         Де аптечка? – запитую. У тусклому світлі салону його обличчя здається блідим і стомленим. Підозрюю, що рана не така вже і дріб'язкова.

-         Глянь на задній панелі, - вже не так весело відповідає.

Я оглядаюсь назад, помічаю білу аптечку над сидушками. Приходиться вийти і дістати її через задні дверцята. Краєм ока помічаю на сидушках подарунковий пакет. Та не питаю що там, скоріш за все це не моє діло. Повертаюсь на місце поруч з Давидом. Рука повністю закривавлена і темні каплі падають на його штани. Та здається його це взагалі не хвилює. Давид уважно спостерігає за мною і не відводить погляд ні на секунду. Я швидко дістаю бинт і нервово його розмотую. Беру його руку і хаотично починаю перемотувати. Я не вмію надавати першу допомогу, з мене вийшла б жахлива медсестра. Пов’язка похожа на зкомкану білу тканину, крізь яку просочується червона пляма.

-         Мені потрібно попасти у біду, щоб ти звернула на мене увагу, - задумано коментує Давид.

Я підношу на нього очі і зустрічаюсь з теплим поглядом зелених очей.

-         Тобі потрібно в лікарню, - ігнорую його слова і відхиляюсь. - Кров не припиняється, потрібна справжня медична допомога.

-         У мене є краща ідея, - дістає телефон, водить пальцем по екрані, перегортаючи список контактів. - Мій сусід лікар приватної клініки. Він мені допоможе.

Його впевненість у голосі підказує мені, що поміч приходила вже неодноразово. Тихо сиджу і уважно спостерігаю за розмовою. Година пізня, та Давид не соромиться турбувати людину, котра можливо вже спить. Напевно вони в добрих відносинах.

-         Їдемо, - оголошує, кидаючи телефон на передню панель. - Він нас чекає.

-         Нас? - перепитую. – Взагалі-то я не збиралась нікуди їхати.

-         Поїдеш зі мною, - впевнено говорить і заводить мотор. - Будеш моєю групою підтримки.

Я насуплююсь від його нахабності, але не заперечую. Десь в глибині душі мені не хочеться з ним розлучатись. Проведу поруч ще трохи часу на останок. Можливо ми більше ніколи не побачимось.

Чорні металеві двері відчиняються, як тільки Давид натискає на дзвінок. Високий худощавий чоловік, років за тридцять впускає нас в простору, дорого обставлену квартиру. Господар веде нас на кухню, Давид по хазяйськи сідає за стіл і кладе на його дерев’яну лаковану поверхню поранену руку.

-         Надію, це Сашко – мій добрий знайомий і сусід по площадці, - представляє нас Давид. – А це дівчина, захищаючи яку, я був поранений в бою.

Чоловік дарує мені короткий погляд і сідає навпроти Давида. Всю увагу перемикає на поранену руку і починає розмотувати бинт.

-         Пожертвував собою ради дівчини, - здивовано бубнить Саша. – Це щось новеньке.

-         Так, Надя рятувала мене в горах, - натхненно зізнається Давид і шипить від болю, коли товариш відриває присохлий бинт від рани. – Ця дівчина варта пораненої руки.

Чоловік знову дивиться на мене, та цього разу в його погляді зацікавленість. Я ніяково переминаюся на місці.

-         То це вона? – Саша розуміючи посміхається і повертається до роботи. – Ти ж говорив, що її більше не побачиш. А привів до себе додому.

-         Не зміг інакше, - прискіпливо дивиться в обличчя чоловіка, а той у відповідь киває.

Зате я нічого не розумію. Зароджуються мутні підозри і я підходжу до столу.

-         Хіба це не ваша квартира? – запитую в Олександра.

-         Ні, - посміхається той. – Моя навпроти. Дружина не дозволяє приймати клієнтів на дому, ще й в такий пізній час.

Я незадоволено зиркаю на Давида. Яке нахабство. Приволік обманом у свій дім. І чого він цим хоче добитись? Зі мною такі ігри не пройдуть. Я нависаю над його головою, та він робить вигляд, що не помічає мого обурення.

-         Добре, що ти вже в дома, - сухо говорю до хлопця. – Тепер я можу залишити тебе.

Я розвертаюсь йти, та Давид зривається з місця і хапає мене за руку.

-         Надію, зачекай, - благаючим погляд змушує зупинитись. – Залишся на хвилинку. Саша закінчить і я відвезу тебе. На дворі ніч, я не відпущу тебе саму.

Щось у його виразі обличчя затримує мене. Я залишаюсь хоч і не задоволена його хитрощами.

Лікар швидко справляється з своєю задачею, і попрощавшись з нами, покидає квартиру.

-         Ти заманив мене у свій дім, - суворо починаю говорити, схрестивши руки на грудях. – Чого ти хотів цим добитись?

-         Якби я сказав, що це моя квартира, ти б не поїхала, - зізнається. – А я просто хотів провести з тобою трохи часу. Той засранець Степан зіпсував нам прогулянку.

Я трохи зм'якшуюсь, розумію його, адже сама хотіла того ж.

Він скорочує між нами відстань, тягнеться здоровою рукою і легенько торкається пальцями мого обличчя. У тому місці шкіра починає палати, стає важко дихати. Хлопець помічає мою реакцію, задоволено посміхається, нахиляється так близько, що я відчуваю його запах.