Розділ 3

Ми прийшли на ярмарок під обід. Виявляється, Аліса любить довго поспати і поки ми зібрались, час був досить пізній. Весь ранок Давид злився і дратувався. Через сестру він втратив день катання на лижах і обіцяв більше не вестись на її забаганки.

Торгові лавки у вигляді дерев’яних хатинок вистроїлись в ряди, утворюючи цим невеликі вулички. Прикрашені мерехтливими вогниками, вони заманювали до себе зацікавлених покупців і просто звичайних прохожих.

На невеликій площі біля центральних воріт ярмарку, розмістилась пишна прикрашена новорічна красуня. Біля неї ми і розходимось хто куди.

-         Зустрічаємось на цьому ж місці, - повідомляє Давид перед тим, як я зникаю між будиночками і зітхаю з полегшенням, що хоч трохи побуду одна.

Я іду повз імітованих хатинок і з цікавістю все розглядаю. Моя камера висить на грудях в очікувані гарного кадру. Вона не нова, зате робить досить хороші фотографії. По закінченню школи я мріяла навчатись на професійного фотографа, та батьки не дозволили, мотивуючи тим, що це не професія. Тому я майбутня вчителька молодших класів, а мрія перетворилась на хобі. На професійну фотокамеру довго збирала зі стипендії і з підробітків у алкогольному магазині, ледве вистачило на застарілу модель. Та я і їй сильно рада. Навколо шмигають відвідувачі, голосно обговорюють побачене, торгуються з продавцями. Різноманітні дрібнички і сувеніри мене не цікавлять, часто зупиняюсь там, де продають товар ручної роботи.

М’який шерстяний плед привертає мою увагу. Чудово було б закутуватись в нього зимовими вечорами. Торкаюсь пальцями тканини, овеча шерсть колиться і водночас зігріває.

-         Дівчино, у вас гарний смак. Подивіться, яка якісна ручна робота. Стовідсоткова шерсть, - продавщиця середнього віку у червоній хустці хвалить свій товар. – Міцне полотно. Буде служити вічно. Це чудова річ для дому.

-         І скільки коштує? – запитую з цікавості, хоч і знаю, що така покупка не по кишені.

-         Тисяча гривень, але купите - не пожалкуєте. Можу зробити знижку, - жінка не втрачає надії, розгортає плед, проводить долонею по ворсистій поверхні.

-         Дякую, - ніяково відповідаю, качаю головою і відходжу в сторону, більше її не слухаючи. Це майже усі мої гроші в гаманці, такого не можу собі дозволити.

-         Що, замерзаєш ночами? – я підстрибую від несподіваного голосу Давида біля самого вуха. Він стоїть поруч, трохи позаду, відчуваю щокою його теплий подих.

Сердито дивлюсь на нього і рушаю далі. Хлопець іде за мною. Чому він не дасть мені спокій хоч на годину? Йому приносить задоволення псувати мені настрій.

-         Якщо подобається, чому не купила? - не відстає від мене. – Не вистачає грошей на таку дорогу річ?

-         Тобі яке діло? - роздратовано говорю. Натяки про фінансову неспроможність просто нестерпні.

-         Якщо гарно попросиш, то я можу його тобі купити, - насмішливий тон принижує мене.

Різко зупиняюсь, дивлюсь в самовпевнені очі. Цей хлопець немає меж.

-         А що ще тобі зробити за такий щедрий подарунок? – різко запитую.

-         Ну, - багатозначна посмішка торкається його губ. – Я обов'язково щось придумаю. - Багатозначний погляд по моєму тілу викликає огиду.

-         Можеш не старатись. Не знадобиться, - я ледь стримую гнів. Нахабний і без всякої моралі.

Швидким кроком йду уперед, намагаюсь відірватись від причепи, та він наздоганяє. В його наміри не входить закінчувати розмову.

-         Та годі. Кожен має свою ціну, - легковажно говорить, а мене аж трясе на такі слова.

-         Не все у цьому світі можна купити. Ти занадто самовпевнений у своїх силах.

-         Та невже? Частково ти вже куплена мною. Адже приїхала на оплачений моїми коштами відпочинок.

Несподіваний докір змушує знову зупинитись.

Мене наче обливають холодною водою. Такого точно не сподівалась. Дивлюсь на переможний вираз обличчя, а рука так і чешеться залишити на ньому червоний слід.

-         Яка ж ти гидка людина, - підвищую голос і байдуже, що на нас дивляться. – Самозакоханий, нахабний мажор.

Він голосно і показово сміється.

-         А це вже пішли образи. Ти переступаєш межу, - голос холодний, як зимове повітря, погляд гострий пронизливий.

-         А ти межі взагалі не маєш, - я стою навпроти нього, досить близько, щоб розгледіти кожну деталь нестерпного обличчя. – Навіщо набридаєш мені? Чого ти хочеш?

Здається, на мить він задумується, хмурить брови, та потім кривиться у своїй звичайній манері переможця.

-         Та кому ти потрібна, - сухо говорить і міряє мене знеціненим поглядом. – Вважаєш себе особливою? Та ти така, як усі. Крупинка у морі красивих і елегантних дівчат.

Відчуваю, як на очі накочуються сльози. Хоч би не заплакати перед ним. Не отримає такої радості.

-         Насолоджуйся своєю перемогою, - гірко говорю. – Та знай, ця крупинка єдина не поведеться на твої гроші і статус. І хай ця крупинка завжди мозолить тобі око.

Розвертаюсь і якомога швидше тікаю. Надіюсь, цього разу він не переслідує мене і не зможе побачити сльози, що горохом котяться по щоках.

Образа ятрить душу. Цей хлопець дозволяє собі знущатись наді мною лише тому, що я бідна. Він веде себе самовпевнено і вважає, що я не варта хорошого ставлення.

Навіщо згодилась на цю поїздку? Повелась на заманливу пропозицію. Хочеться поїхати додому. Все, завтра сяду на автобус і заберусь з відси. Не буду більше терпіти його присутність.

Заспокоївшись, я ще довго ходжу по околишніх територіях. На місце зустрічі не йду, до котеджу теж. Телефонує схвильований Дмитро і я веселим голосом говорю йому, що хочу по фотографувати і повернусь пізно. Він знає моє захоплення, тож швидко заспокоюється і бажає хороших кадрів.

З часом забуваю за Давида і сварку з ним і понурююсь в роботу. Красиві пейзажі засніжених гір заворожують і я ловлю кожний вдалий момент, зафіксувати все на камеру.