Глава 12
І просурмив горн
- Клята рома! – Ніка намагалася причесатися.
Микита наспіх закидав речі у валізу.
Ілля не зводив з мене погляду.
Я сконфужено підпирала стінку.
- Дідько, Поліна, чого стовбичиш?! Збирайся! – буркотів Микита.
- Мені потрібна хвилинка з тобою, - тихо сказав Ілля, - наодинці.
- Де Вадим?! – схопився Микита. – Най допоміг би!
- Останнього разу я бачила його на кладовищі, перш ніж пити за Фіфікою, де він? – звернулася до Іллі, уникаючи його настирливого погляду.
- Він подався геть.
Ніка припинила марні спроби розчесати волосся.
- Як так?
Ілля кивнув у бік коридору, благаючи лише поглядом, про розмову. Я відкрила двері, демонструючи усім своїм виглядом невдоволення.
- Ми на хвилинку.
- А як же Вадим?! Ти мене взагалі чуєш?! – Ніка зі злістю жбурнула гребінець на підлогу, – що з вами відбувається?
Ми не відповіли. Виникла незручна пауза, яку не помітив Микита.
- Поля не затримуйся, потрібно якомога швидше їхати. У нас не так багато часу до сутінку.
- Я не мала необхідних слів пояснити друзям, що нікуди не збираюся їхати. Стоячи у коридорі уникала дивитися на Іллю, який надто близько підійшов до мене. Від нього солодко пахнуло, такий аромат п’янив голову.
- Відійди від мене.
- Це тебе бентежить?
- Ні, просто ти порушуєш мій особистий простір.
- Так? – і він впритул наблизився до мене. Руки тримав у кишенях. І лише присутністю огортав мене повністю. Він схилився так непристойно близько, що його дихання лоскотало моє обличчя, очі заплющив. Я затримала подих.
- Полю, - його губи вже шукали мої.
- Ми не можемо, ти ж обіцяв Вадимові. – Ілля вдарив кулаком о стіну.
- Я обіцяв йому, так, але і ти не гониш мене.
Микита вийшов з кімнати, стурбований гупом.
- У вас все гаразд, о, вибачте…
- Що там?! – із-за його плеча визирала Ніка.
- Зайди. Ніка!
- Та що там? – Микита зачинив двері кажучи пошепки до дружини. Ілля все ж відійшов від мене.
- Вадим розкладає вогнища біля причалу в кінці берега. На світанку ти повинна запалити одне з них.
- Потрібно закінчити ту історію що почалася багато століть тому. – він глянув на мене з-під чола.
- Якщо на світанку не загориться жодне з вогнищ, - це буде твій вибір. Ти можеш закінчити все це так, як забажаєш.
-Невже? Ти даєш мені право вибору?
- Я не хочу.
- Звісно!
- Ні, чекай. Це правда. Я волів, щоб ти була тільки моя. Але ми всі бачили, у що перетворилася жага до тебе.
Я хотіла йому заліпити вдалий ляпас, але з кімнат поспіхом виходили люди у надії виїхати до настання сутінок. Ті, кому їхати було понад чотири години, залишалися на ніч ще. Ніхто не міг сказати, щоправда, де безпечніше, в дорозі у темряві, чи тут. Але бажання вирватися звідси переважало здоровий глузд, тому майже всі стрибали у машини та чимдуж вдавлювали педаль газу.
- Полю, вибачте, що перериваю, але нам пора. – Микита визирнув з кімнати, соромливо зиркаючи по нам.
- Вони не встигнуть доїхати додому, - сказав Ілля.
- Але їм не можна залишатися тут, ти знаєш, що чекає на тих, хто не виїде.
- Я можу проводити їх в храм, що в сорока кілометрів звідси. Земля там священна, до ранку їм нічого не буде загрожувати.
- А потім?
- Все залежить від того, як закінчиться ніч.
- Еге - гей! Не робіть вигляду ніби нас тут не існує! Полю, ти взагалі мегадивна якась. А ти… - Ніка тримала руки в боки та була схожа на роздратовану кобру, – може вже хтось пояснить мені, за що я позбулася добрячої частини свого волосся?
Ми переглянулися з Іллею, він знизив плечима ніби говорячи, твої друзі ти й вирішуй, але часу обмаль.
- Зайдемо?
Микиті було на все те байдуже. Він так і залишився стояти із валізою у руках та рюкзаком на плечах. Невдоволено шикав на дружину. Попри це Ніка не звертала жодної уваги й збентежено дивилася мені в очі, шукаючи там правди.
- Протистояння добра і зла - не нова історія. Прояв цієї боротьби ми можемо знайти у найменших деталях життя. Вибір, який ми робимо, його наслідки, викладають стежку до того врешті кінця, на який ми заслуговуємо. Всі будемо там, де нам судилося.