Глава 11 Пан

Глава 11

Пан

     Довго намагалася зрозуміти, що то відбувалося. Я стояла прямісінько у могилі. Моє тіло просто всмоктало туди до самих грудей. Фіфіка чубилася з Нікою. Жінка хоч і зовсім мала на зріст, цупко тримала за волосся подругу. Та, як вежа, не могла дістати рому. Тупотіла ногами по землі наче кінь. Махала марно довгими руками. Люди позбігалися, але як завжди, лише тільки спостерігали. Рештки ритуального глечика Фіфі валялися на землі.

- Ах ти ж суча донька! – волала Фіфіка, - я тобі всі патли повисмикую, з’їм твої жаб’ячі очі та нашпигую твою кістляву дупу отими рештками!

     Ніка лише кричали від болі, аж потім схопила рому за стегна та повалилася разом із нею. Врешті народ почав розбороняти сварку і навіть помітили мене. Посипалися питання, на які я не мала відповіді. Прибіг Микита. Він кинувся до дружини, яка тепер не могла дорахуватися доброї купи волосся.

     Фіфіку тримали двійко чоловіків, але та була невгамовна та все поривалася продовжувати бійку.

     Аби визволити мене довелося нести лопати та пробивати землю, яка враз стала дубовою.

     Моє стандартне запитання де ж той Ілля, коли потрібен, більше не виникало, бо знала, чому він не може сюди зайти. Все стало нарешті на свої місця. З мене наче спала маска і тепер, вперше, за все своє, як виявилося, напрочуд довге життя, чітко усвідомлювала обставини, дії та речі, що раніше здавалися заплутаними.

     Доки свідки намагалися розтлумачувати Вартовим, які прийшли на голосіння, що тут сталося, зграї круків зліталися навколо нас. Противне каркання ставало голосніше, птахи займали надгробки та ніби розуміючи людську мову уважно слухали. Люди озиралися, тривога колихала повітря.

     Вартові наказали всім розійтися та надали дозвіл виїздити з цього клятого міста. Настрій вмить покращився і щасливий народ швидко розходився, готовий бігти звідси світ за очі. Вартовий наказав провести Фіфіку, бо та ніяк не могла заспокоїтися.

- Поліна, будь ласка, не вір нікому, я хотіла допомогти! Чуєш?! Пустіть мене!!!! – рома вкусила чоловіка за руку, що дало змогу вирватися та підбігти до мене. – Потрібно закінчити ритуал, - але недовіра у моїх очах була красномовніше будь-якого слова, - все не так Поля, не так. Дочекайся мене, я маю ще дещо для тебе зробити, будь ласка! – але останні слова вона кричала, бо Вартовий самотужки схопив її та насилу волочив.

     Я допомогла Микиті підтримати Ніку і ми утрьох пішли.

- Поїхали з цього грьобаного місця! – фурчала подруга все ще тримаючи рукою голову. На виході нас чекав Ілля. Очі вже не були білими, але вигляд мав хворобливий. Ми мовчки обмінялися поглядами. Він зрозумів мене отак краще, ніж би я щось сказала. Винувато похнюпив голову, журився від сорому та плентався за нами.

    Стево заплющив очі. Голос лоскотав його вуха. П’янкий дурман солодко оповив голову, він намагався протистояти йому, проте марно. Голос наказував.

        Коли в кімнату Вартовий запхав Фіфіку, Стево зі всьою силою вдарив його. Чоловік знепритомнів та розтягнувся на підлозі. Ошелешена Фіфіка спостерігала за Стевою. Він взагалі ніколи не бився, був дуже ніжним для такого прояву чоловічого єства.

    Володар голосу наповнював руки неймовірною силою. Стево відчував міць зсередини, її зародження. Захоплено роздивлявся могутню долонь, яка палала вогнем.

       Фіфі відчула жах. Чоловік, якого вона знала все життя, змінювався на очах. Рот неприродно поплив по підборіддю. Ніс провалився, залишаючи чорну діру. Нижні повіки, наче розплавлена пластмаса, невеликим шматами відпадали разом зі сірою шкірою. Стево, чи той, хто їм керував, показав своє обличчя. Рома знала його, бачила одного разу цю істоту.

    Рука Стево уже горіла помаранчевим вогнем із червоними прожилками, він стиснув горло приреченої жінки.

- Ти… Тепер... Моя… - слова Пана глухо відлунювали, - Фіфі думала надурити мене.

- Ні, ні… - це все, що могла відповісти рома. Навіть інстинкт самозбереження ледве дихав, адже так, виглядала безвихідь.

     Згодом Стево виніс тіло дружини, загорнуте у мішок. Спокійнісінько пройшов майже пустими вулицями, без перешкод зайшов у церкву і передав мертву Фіфіку темному Володарю.

- Вільний від мене. – прошепотів Пан.

     Стево слухняно повернувся, але дорогу йому перегородила Ляля.

- Батько… - блазливо благала вона, - мені…

     Ганнуся завжди була порядним «сірим мишеням». Слухалася тата і маму. Робила уроки вчасно. Ніколи не сперечалася зі старшими. Чистила зуби два рази на день. А потім вона зустріла Його. Зняла свої бридкі брекети, розпустила довге волосся, купила на збережені кишенькові духи та помаду. Він гарний і добрий, розгледів у цій дівчині її серце і вона розквітла наче квітка лотоса – рідкою вродою. Ганна, на подив своїх батьків, не пішла до коледжу вчитися. Натомість влаштувалася у театр. Приваблива і весела вона швидко зробила собі ім’я серед театралів та чекала на пропозицію руки й серця від коханого. Цей день настав. Вона наречена і життя – це казка.