Глава 10 Чорне вінчання

Глава 10

Чорне вінчання

     «Чорне вінчання» у полянів відбувалося тоді, коли одружували дівчину зі серафимом.

     Два дні у тіло Поліни втирали спеціальні густі мазі, мастили волосся особливою фарбою, аби придати йому білого кольору. Однак воно вперто залишалося вогняно червоним. Врешті жриця наказала туго заплести неслухняні «патли» та прикрити «сором» весільною хусткою.

     За звичаєм наших пращурів наречена йшла почесною ходою разом з іншими незаміжніми дівчатами племені. Всі, як одна, одягнуті у білі довгі сукні. Різниця між ними складалася лише в тому, що молода мала вкриту мережевим убором голову.

     Люди стояли обабіч дороги та кидали гілки верби під ноги дівчатам. Гості, що прийшли на вінчання, обов’язково мали одягати маски, які виготовлялися власноруч. Фантазії наших пращурів можна було тільки позаздрити. Справжній маскарад вигаданих істот. А пішов такий звичай від забобони, ніби чорт спробує викрасти наречену під час вінчання, бо цнота – найбільша коштовність. І щоб слуги нечистого загубилися серед натовпу, то кожна маска була страшніше за іншу. Уявили таку процесію?

     Селяни відряджали молодицю, прощалися з нею та раділи водночас.

     Вимучена приготуваннями дівчина виглядала змореною та хворобливою. Очі тримала долу, бо так велів звичай.

     Шлях прощання проходив уздовж річки та закінчувався коло причалу. На наречену чекав човен вимощений соломою, куди лягала молода. Жриця накривала її білою прозорою тканиною та розкладала квіти бузини. Рослина була єдиною квіткою на святі та, здається, єдиним кольором.

     Човен відштовхували і поки він плив по воді, незаміжні співали прощальну пісню, яка більше скидалася на заупокійну й складалося враження, що то похорон, а не весілля.

     Окрім того у човен пускали стріли, як тільки він проходив метрів сто. Вони безжально підпалювали солому й нещасна наречена чекала, коли серафим підхопить її на руки врятувавши від згорання.

   Старі люди говорили, що декілька разів бідолашні таки згорали не дочекавшись прихильності судженого.

     У нашому випадку вінчанню не судилося завершитися.

     І знаєте, я і пам’ятала все, а дивилася ніби вперше бачила.

  Ряджені веселилися: співали, танцювали, гримали музики, але все рівно зберігався тривожний настрій. Адже за пагорбом, лише декілька днів тому вбито багацько людей. Старійшини розпорядилися спалити без відспівування у церкві померлих, бо бачте то відьми. Не заслуговують вони того, щоб жриця прохала у богів для них входу до вирію.

   Поліну це обурювало. Вона ненавиділа жриць, називаючи їх прямісінько в очі лукавими жінками. Вони ж ходили до Сапороні чаклувати, а тепер ті нелюди?! Спалили мов заразливу скотину та забули.

   Так само спаплюжили пам'ять про її матір, сестру, а тепер і батько. Адже раніше ви його так поважали, прислуховувалися, а тепер? Де ваша шана? Чому ви залишили його на самоті у горі?

     Наразі Поліна раділа, що покидала дім та людей, їй здавалося це порятунок для її стражденної душі. Вихід із ситуації безнадії. Відлюдне життя, без цинічних людей та їх удаваної турботи. Після всього цього, вона знайде батька. Вилікує його та буде доглядати, Ілля допоможе. Те, що він зробить задля неї все, вона не мала ані дещиці сумніву.

    Поліна чимчикувала серед святково вбраних дівчат і не здіймала голови. Вона зі злістю топтала ненависну вербу. Ні в чому невинна рослина приймала на себе удари.

- Поліна! – не відразу звернули увагу на хлопця, який вийшов з натовпу та перегородив дорогу ході.

- Поліна! Поліна! Поліна! – з надривом волав він. Врешті припинили грати музики. Всі завмерли. Перед Поліною, всього в декількох метрів, стояв Стриба з ножом із довгим лезом. Таким різали скотину.

- Поліна. – вже тихо повторив він. Хлопець у відчаї приклав лезо до шиї, він плакав. Губи покусані, в запеченій крові. Обличчя осунете, сіре. Це тінь того бравого парубка, – будь ласка, Поліна, припини це.

    Люди охали. Ніхто не наважувався підійти до нього, бо один необережний рух і найгостріше лезо вгризеться у шию хлопця.

   «Де ти був весь цей час?!», хотіла прокричати вона йому. «Де, телепню, тебе носило, коли я від горя стискалася у клубок і волала на всю хату?! Була сама й хотіла померти. Лише Ілля відгородив мою душу від пекла, мій розум від суцільного божевілля. Він був поруч, ненав’язливо, співчутливо. Витримав всі мої крики та прокляття. А вночі, янгол охороняв мій тяжкий сон».

   А я хотіла кричати їй, що Стриба невинний. Ілля знав, на відміну від Поліни, що хлопець був причинний. Барися встигла закінчити ворожіння: зв’язала душі Маланки та Стриби, і тепер куди одна, туди й інша. А оскільки Маланка була мертва то і Стрибі залишалося недовго. Ілля не хотів про це розповідати Поліні, адже вважав хлопця за покійника. І врешті, кому потрібен реальний суперник? Хоч, нумо на чистоту… гадаєте Ілля хотів йому допомагати? Серафим міг просто клацнути пальцями і завіса, що вкривала розум Стриби, впала б. Відкрила причинному очі. Іллі ж до того було байдуже. Він жадав Поліну. Дівчина була не в тому стані, щоб самостійно приймати рішення. Тому, зухвалий серафим вирішив все за кожного.