Глава 9 Зриваючи маски

Глава 9

Зриваючи маски

     У всього є ціна. Чуєте?! І ніколи не дозволяйте собі про це забути!

     В ніч, коли серафим обрав наречену серед полянів, сталася трагедія. Зникла донька одного зі старійшин. Не дочекавшись світанку, Рубан разом зі всіма чоловіками поселення запалили смолоскипи, які постійно задував безжальний вітер та шукали Малану. Темрява ковтала її ім’я, і вже скоро всі повернулися у свої домівки, бо прийшла буря. Вона істерично хльостала дощові краплі об вікна та стіни домівок.

     Рубан не знаходив собі місця і на ранок сиве волосся вкрило повністю його голову. Невтішний, продовжував пошуки.

     Я знала, що він знайде. Моє серце стискалося, адже Рубан був колись моїм батьком і я справді хотіла вберегти його. Це повинно було стати випробуванням, але знахідка на вербі породжувала в мозку горішнього чоловіка впевнене осмислення абсолютної Поліниної провини.

     Першопричиною, коренем зла вбачав свою старшу доньку. «Так – так, - говорив до себе, - Поліна звела у могилу спочатку матір, а тепер і Маланку. Нічого такого не сталося, якби не було Поліни». Чоловік вирішив, що похід до Сапороні став поштовхом Маланкиної смерті. Якби не Поліна! І як пес до нього, вив Рубан від горя.

     Цілими днями сидів біля того клятого дерева, а Барися нашіптувала, зав’язувала вузли долі у тугий клубок безнадії…

     Поліна стояла посеред «зали гідності», де зібралися старійшини племені. Мужні бородаті чоловіки, засмаглі від невтомної праці, переговорювалися поміж собою: вирішували долю дівчини. Вогонь від факелів відбивав страшні тіні на їх збайдужілих обличчях. Вони, здається, навіть і не помічали її.

     «Залою гідності» називали місце для засідань, де наразі зібралися старійшини. Вони сиділи колом на високих стільчиках. Ні, один був порожнім. Рубана давно не бачили, він як привид, блукав по околицям, а вночі продовжував кликати Малану. Врешті доходив до верби, опускався на коліна і стояв так доти, аж поки не падав без сил. Поліну він бачити не хотів. Декілька разів вона намагалася поговорити, але батько проганяв її, посилаючи найжорстокіші слова слідом.

     Маланку ж поховали, не відспівуючи, в той же день, як знайшли. І ніхто не питався, що з Поліною. Жриця церкви доглядала лише, аби вона завчасно не померла від голоду. А після того, як хтось вирізав все поселення Сапороні (що приписали, звісно, бідолашному Рубану), старійшини зібралися остаточно вирішити дату весілля. Бо не посміє жоден чорт їх торкнутися, коли люди укладуть пакт зі серафимом вогню.

     Довге волосся дівчини, недбало заплетене у косу, опущені плечі та тінь горя, що вкрила обличчя, говорили про гнітючі душевні тортури. Поліна виплакали вже усі сльози. Здавалося, навколишній світ став сірим та безпросвітним.

     Коли жінки сповістили про жахливу знахідку у поселені Сапороні, а точніше про всі ті трупи під деревом і, що земля горить, Поліна вперше за останній час розсміялася. Дівчина плескала в долоні, сміх її здавався страшним та божевільним. Почали говорити, ніби і вона, до пари батьку, з’їхала з глузду.

     Щоправда говорили недовго, бо люди аж занадто перелякалися тих вбивств. Тепер, коли бачили Рубана, зачиняли вікна та двері. Ніхто більше не жалів колишнього старійшину, нажахані більше плітками ніж дійсністю, селяни просто відріклися колись знаного та поважного чоловіка. Його ж зламало горе.

- От і добре, - голосно виголосив Турев, - вирішено! Жіно! – покликав жрицю, - готуйте з жінками наречену. Післязавтра, на світанку, справимо вінчання. Серафим буде чекати на неї.

     А далі вони говорили про своє, я навіть і не слухала. Жіно відвела за руку Поліну у покої нареченої, що знаходилися на другому поверсі церкви. Вона, як лялька, слухняно робила все, що їй говорили. Про що думала я тоді? Здається була напрочуд пустою.