Глава 8 Минуле

Глава 8

 Минуле

   У кінці ти не побачиш себе, не зайдеш за обрій довгого життя, тому що зрозумієш, обрія не існує.

   Ти не перетнеш межу, що відтинає світи, не зустрінеш всіх, кого втратив, ти просто будеш… і побачиш Світ, що існує без тебе, осягнеш мету буття, зрозумієш навіщо та межа і врешті приймеш себе – коріння людського роду.

  Я дивилася, але погляд ні за що не чіплявся, вуха чули, але не сприймали жодне слово.

  Мене наче навмисно викинуло за межі буття, і в той самий момент я реально існувала у часі та просторі.

  Не думай, наче свідомість зрадила мене. Чудово пам’ятала холодний дотик Даринчиної руки. Вона потягнула за зап'ясток і ми обоє провалилися у могилу. Земля поглинула нас мов вода. Німий жах застиг на моєму обличчі. Крик розпачу не встиг зірватися з вуст, тому що рот був напханий сирою землею моєї власної могили.

  Тоді я зрозуміла, що померла. Останні промені розуму прорізалися крізь свідомість, яка невпинно згасала.

   Мені було не страшно чи взагалі якось ще, я б скоріше описали ті почуття, як прийняття всього що сталося - спокійно та врівноважено.

   Коли моє фізичне тіло врешті припинило чинити супротив смерті, я по-справжньому прокинулася.

   Переді мною відкрилася дивовижна рівнина посеред гірського краєвиду. Повна зеленого кольору різнотрав’я, багата на плоди, щедра родючою землею, вона була більш ніж придатна для заселення.

   Дерев’яні будиночки розташовувалися навколо майданчика, у центрі якого височіла двоповерхова стара церква.

   Затишне поселення біля річки нагадало мені дім, хоча це місце їм не було.

   Далі я опинилася у будинку. Він був невеликим, проте ошатним. Зсередини оселя сяяла чистотою та охайністю. Підлога вимощена дерев’яним помостом із глиняних обпалених вальків, свіже побілені стіни розмальовані та прикрашені чудово тканими рушниками.

   При вході одна велика кімната, в якій розташовувався стіл. Уздовж стін стояли широкі лавки на майстерно різьблених ніжках.

   По діагоналі від печі, де сходилися краями дві лавки розміщувався Покуть, найсвятіше та найпочесніше місце у хаті. Кут оздоблений образами, на полиці горіли свічки.

   Сама ж піч розмальована дивовижними тваринами. Центральними персонажами були руда красуня лисиця з двома лисенятами, як тими, які ми зустріли з Іллею у лісі.

   Такі дрібниці оточували нас всіх під час мандрів наших життів. Можливо, це були підказки, загальні елементи – поради.

   Як годилося, ліва половина будинку – жіноча. Там знаходилася саме піч, дві лежанки та сімейний вівтар – жертовник.

   Права половина хати – чоловіча. Після важкої праці там, подалі від сімейних турбот, сильна половина людства відпочивала.

   Двоє молодих дівчат наспіх зачиняли фіранки бо за вікном розпочиналася непогода. Вій собаки різав вухо. Сірий день затягували хмари, час обідній, а відчуття ніби насувається ніч. Люди поховалися у своїх затишних оселях, бо їх віра не дозволяла виходити на вулицю у таку негоду. Поміж собою селяни перешіптувалися, ніби сам нечистий відпускає псів смерті шукати здобич.

Стривай, звідки я все це знаю?

- Ти знаєш, що кажуть наче це Сапороні чаклують та п’ють кров нещасних чоловіків, яких закохали у себе? – звернулася та, що була молодшою. Старша вибухнула сміхом.

- Малана, ти занадто доросла, щоб вірити у таку маячню! – висока дівчина відкинула рушник, що закривав дзеркало.

- Поліна не можна! Нечистий побачить тебе!

   Довге червоне волосся заплетене у косу. Вуста розтягнуті у нахабній посмішці та застигла туга в очах, що хочуть здаватися байдужими – ця дівчина я.

   Поліна закручувала косу в тугу ґулю та з викликом дивилася на молодшу сестру.

- Ти б краще одягнулася тепліше.

   Вперше з тієї миті, як я усвідомила себе у цьому місці, відчула щось – злість на Малану. Жодного сестринського почуття, поштовху, наче знала заздалегідь чим все закінчиться. Але я колишня, здається, любила цю нещасну дівчину. Чому нещасну? Не могла пояснити, просто знала, що так воно є.

- Поль, нащо нам туди йти саме зараз?

- Бо мені треба.

   Малана важко зітхнула та прийнялася зачісувати волосся за манерою сестри.

   Коли дівчата вийшли на вулицю, небо набуло кольору вугілля. Вони щулилися од вітру та прикривали обличчя хустками. Я звернула увагу на стан Поліни оповитий грубою тканиною у червону клітинку, це значило про нещодавнє заручення.

- Ти знаєш, що нам за це буде?! – виходячи з дому прошепотіла Малана.

- Заспокойся вже. Ніхто нас не побачить. Сьогодні вдалий день, всі мов миші поховалися у хатах. Тим паче, батько на раді старійшин, не прийде до вечора.

- Все одно, не можна зараз нікуди йти, а як нас перестріне нечистий? – Поліна закотила очі та потягнула сестру у бік лісу.

   Дівчата прямували через лісосмугу до сусіднього поселення циганів – клану Сапороні. Не має потреба нагадувати тобі про них, ти ж пам’ятаєш, хто такі жінки Сапороні?

   Поліна мала на думці отримати відповідь на своє питання, що вже не один день мучили дівоче серце.