Глава 7 Лоскотливі обставини

Глава 7

Лоскотливі обставини

- Опапа, хто тут в нас працює більш за всіх? – До аудиторії зайшов Ігор. Що тобі про нього розповісти. Людина-свято. Рідкісний мерзотник, але я знала його вже майже 10 років, та ще й працювали разом. Ти, певно, здогадуєшся, що він викладав трудове навчання? Так от, я так звикла до його нав’язливої присутності, що якби він ненароком зник, я б сумувала перших хвилин десять, а потім зітхнула з полегшенням. Проте, в наш час друзями «не розкидаються».

- Я вже закінчую. Потрібно було журнал заповнити. Ти вже їдеш? – Ігор мав власне авто, дряхле, стареньке, але власне. Він часто підвозив мене додому, але останній час, через його постійні невдалі підкати відмовлялася й робила вигляд, що працюю, щоб він не чекав на мене. Я відчувала незручність за нього, він поводився незграбно зі мною, хоча мав вдосталь жіночої уваги. Я й досі не розумію, що в ньому знаходили дівчата?

- Так. Ти, до речі, поспішаєш? – Знову його залицяльниці конвульсії. Я не плекаю ілюзій стосовно того, що він має певні почуття до мене, ні, він їх має до кожної особи жіночої статі. Ігор бачить сенс свого існування лише в тому, щоб знайти ту, з ким можна зробити зворотно – поступальні рухи. Недолугий хлопець, зовсім неохайний, на що він сподівається? Чоловік не повинен бути красенем, це лише, як виняток, але чистим та шпетним – зобов’язаний. Проте, Ігор був якийсь зовсім непропорційний, але вважав себе просто красенем. У тебе там корона ніде не валяється, бо Ігорю на голові її тільки й бракувало.

- Як сказати. – Врешті відповідала я, уникаючи дивитися на нього. Бо брехати не вміла. – А ти куди зібрався?

- В центрі відкрили нову кнайпу. Думав, сходити туди.

- Зрозуміло. – Він очікуючи дивився на мене. – Тих кнайп розплодилося як бліх.

- Ця особлива, називається «Око ночі». – Я розсміялася. – Ні, там справді круто. Студенти мені казали.

- І чим те «Око» таке особливе?

- Там типу ефект ночі, знаєш, вікна щільно закриті, вечеряєш при свічках, тиха музика. - При згадуванні слова «свічка» у мене запалали щоки. А вдома чекає Дарина. Вадим її забрав пообідді з лікарні, і точно зараз у нас вештається. Ох, тих голубів найменше я хочу бачити.

- Ігорю, останній раз, коли ми з тобою вирішили кудись сходити, закінчилося неприємно для нас обох.

- Ще б пак! Ти мені добрячий ляпас заліпила.

- Ти його заслуговував!

- Так, ти права. Цього разу обіцяю поводити себе пристойно. – Він підняв руки демонструючи, що його наміри чисті.

- Ні, дякую. – Він важко зітхнув та дрібно похитав головою.

- Звісно, Дарина з Вадимом на тебе чекають вдома. – І цей паскудник закопилив губи та подивився на мене з-під чола, навмисно роблячи такий невинний вигляд, але насправді, штрикнувши голки.

- Стій, і справді, може їм потрібно побути удвох, а тут я. - Ігор ніби здивовано глянув на мене. Він, певно, не очікував такої швидкої згоди. – Ти маєш рацію, потрібно відвідати ту нову кнайпу. Навіть наші студенти там вже були, а ми, чим гірше?

- Ти серйозно?

- Я випила б чогось міцненького або солоденького. Чи може і того, й іншого разом! – Взявши його під руку, ми попрямували до авто. Ігор був майже на півголови нижчий за мене, і це завжди бентежило дівоче «Я». Худорлявий, занадто неакуратний в одязі. Він мав шикарну копну каштанового волосся, яку, правда, забував мити вчасно. Іноді, мені здавалось, що з цим всім можна було щось зробити. Якось його привчити. А от з його паскудним егоїзмом, не цураюся цього слова, нічого не можливо вдіяти.

     В центрі нашого міста було напрочуд людно. Всі поспішали відірвати декілька годин перед ніччю. Центральна вулиця була рясно заселена всякого роду тавернами, корчмами та магазинами. Я не знаю, які є кнайпи в твоєму світі та чи є вони взагалі, тому розповім про наші. З друзями ми часто заходили в таверну «СинійКіт», найвідоміший заклад серед молоді. Дивна назва, я знаю. Але «синіми» виходили ми, бувало. Рідше винаймали кімнати, проте це було дорого. Сьогодні п’ятниця, і «СинійКіт» радо приймав багато гостей. Перед входом юрбилися молодики. Ми пройшли мимо, і я згадала, що коли останнього разу ми тут були, то хазяїн попросив більше не наближатися до його закладу. Так – так. І в усьому винен Ігор, як завжди.

     Кнайпа «Око ночі» зовні нічим не виділялася серед рядів собі подібних, окрім щільно закритих вікон. Всередині духмяніло жасмином, свіжим вологим повітрям, наче ти дійсно опинився посеред літньої ночі. Приємне коричневе дерево обрамляло нутрощі. Жовті точкові лампи уздовж всієї стелі надавали ефекту зоряного неба. Зал умовно розділявся римськими колонами, які були оповиті дерев’яним узором у вигляді гілок дерева. В них були вмонтовані лампи із матового скла. Зліва великий камін, складалося враження, що завжди привітливо миготів в ньому вогонь, який терпляче підтримувала дружина хазяїна. Над каміном був виконаний барельєф з історією про Трою. Навпроти нього стояла гордість кнайпи – мармурова барна стійка. Над нею горіли тихі жовті лампадки. В іншому кінці зала грали ненав’язливо музики: двоє гітаристів. Музика була помірна гучна, щоб відвідувачі могли спокійно говорити. Мені одразу там сподобалося, все, до найменших дрібниць було продумане, викохане, особливе. Можливо таке враження справляло дійсно те, що ти відчував себе вночі, в безпеці. Ми сіли за єдиний вільний столик під сходами, здавалося що він ніби схований. Така інтимна атмосфера. На столику горіла свічка в червоній склянці. Над нами були розвішані купки засушених трав. Занадто худорлява офіціантка в бардовому фартуху та дуже довгим носом, що він, ніби помилково опинився на такому тонкому обличчі, мовчки прийняла замовлення.