Глава 6 Легенда

Глава 6

Легенда

Розчахни свої обійми - Темрява.

Розчахни свої обійми – Морок.

Розчахни свої обійми – мені.

Огорни мене своїми кігтями,

Лоскочи своїми щелепами.

Хочу відчути себе пітьмою.

Хочу відчути. Себе.

     Я прокинулася. Поряд зі мною Вадим. Спить? Ох, дідько! Хіба я не цього хотіла? Ні. Я навіть не озирнулася на нього. Присоромлена встала, наспіх збираючи речі. Я стидалася своєї вчорашньої щирості. Якого дідька я так розбазікалася?! Бачиш, що робить темрява в купі зі страхом. Ще це мрійливо мерехтливе полум’я свічки. Ніколи, чуєш, ніколи не залишайся зі своєю пасією у світлі зрадницької свічки. Соромно, Полю, соромно! А про що я тільки думала?! Чекала, коли він зробить перший крок, а сама горіла бажанням… Ох, Поля, Поля. Не дай Боже зустрітися поглядами з Вадимом, побачити його реакцію на вчорашні слова. А гірше, якщо в тих очах буде очікування подальших дій від мене. Невже я боюся розчаруватися в ньому? Скажи, як можна бути таким нерішучим? І місце сорому зайняла злість. ж йому чітко сказала, що кохала? Чи не так? Якби я була на його місці, вже згребла на оберемок дівчину й потягла у ліжко. Ну а чого ти смієшся? Так – так. Знаєш, він був таким завжди. Відпускав, не напружувався. А може, це я так поверхнево дала зрозуміти, що пора переходити до дій.

     Вадим же не спав. Він споглядав за мною крізь напівопущені вії. Чудово розумів мої почуття (він знав мене як ніхто), але що йому робити далі з нами, він не знав. Адже був скріплений обіцянкою з побратимом. Але я тоді цього не знала… Вилетіла з дому не обертаючись.

     В під’їзді була купа народу. З десяток Вартових у своїх довгих жіноподібних балахонах. Хоча вони і виглядали презентабельно, але мене бісило дико ці їх штучки з одягом. Хіба не можна одягатися, як той Стево, мій останній перевіряючий? Стоп. І ще одна загадка. Хто він був і звідки? Що взагалі відбувається зо мною в останній час?

- Дівчино! - До мене звернувся Вартовий. Він був занадто високим, я навіть подумала, що він, можливо, на підборах. Арабський розріз очей. Такі очі з поволокою, знаєш. І густі вії, що дають ілюзію, наче ті, і без того чудові очі, підфарбовані. Обличчя закрито паранджою На першому поверсі, вся підлога в багряних плямах. Запах крові. По стінах розпис краплин, Господи… Вхідні двері сплющені. Як таке можливо?! Я закрила ніс, різкий запах смерті тягнувся з усіх кутків, й особливо з першої квартири. Двері розчахнуті, і саме там Вартові. Це означає лише одне – вбивство. Потвори потрапили всередину.

- Що сталося? – Я знала всіх в своєму домі. Там жила немолода подружня пара. Дуже гидкі люди, але ніхто не заслуговував вмерти від пазур потвор.

- Ваші сусіди, з невідомих причин вийшли зі схованки. Таке враження, що вони навмисно зробили це.

- Вони не могли. – Я силувалася, щоб відвести очі від кровавих візерунків. Вони красномовно розповідали про те, як чоловік в окулярах з товстим склом вийшов у коридор. В ту мить, потвора сутужно розчавила метал двері. Воно дивилася на людину й повертало свою бридку морду в різні боки, вивчаючі це дивне створіння, що вийшло її зустріти. Оці полоси – це мій сусід. За ним вибігла його дружина, не вірячи в те, що її глумливий чоловік вийшов з дому. Останнє, що вона побачила це шмати тіла та відірвану голову в забруднених окулярах.

     Наразі тіла були прибрані, скоро й плями щезнуть. В домівку заселять нових людей. Але навіщо він вийшов, що його покликало. Можливо, смерть має свою гіпнотичну пісню, що вабить до себе?

- У вас все гаразд? – Спитав Вартовий. Він впритул підійшов до мене і тоді я вперше відчула його – Запах. Особливий, вабливий, наче давно забутий. Наче мій. Так може пахнути лише моя людина, суцільно мій чоловік. У мене замерехтіло в очах. В голові запаморочилося. Даю сто відсотків, він знав, яке справив враження та посміхався, лукавою, особливо звабливою посмішкою під тою клятою паранджою.

- Я нормально. Дякую.

- Пані, ви така бліда. – Він нахилився до мене і в ту мить сталося якесь прозріння. Знаєш я раптом згадала цей голос. Я чітко пам’ятала його дотики, нашу близькість. Оцей спокійний тон, що огортав нас. Очі, наповнені дощовими хмарами вічності.

-Агов! – Його покликали і Вартовий не зводячи з мене очей пішов. Очманіла я попленталася на роботу. Знаючи, як працюють Вартові, коли я повернуся, вже будуть стояти нові двері, а на першому поверсі гидомирний запах переб’є свіжа фарба. А от враження від спілкування з химерним Вартовим навряд чи що зітре.

     До двох годин дня в мене були пари. До речі, я обожнювала свою роботу. Хоч ненадовго це давало ілюзію нормального життя. Правда, якщо замислитися, для нас це і є життя. Темою мого останнього заняття була «Тлумачення природи через міфи древніх українців». Поки я читала лекцію, один з моїх студентів діловито стукнувся чолом о парту і важко зітхнув, всі розсміялися. Звісно, було нудно, навіть і мені.

- Пані Поліна, а як наші пращури пояснювали виникнення чудовиськ? – Всі подивилися на мене з підвищеною увагою. Що я можу їм відповісти? Сказати, що наші прадіди не знала того жаху, в якому живемо ми? За звичкою я присіла на край свого столу, знаю, вчителя так не роблять. Але саме так я знаходила точку аудиторії. Ніби там була кнопка, яка вмикала увагу учнів.