Глава 13 Мертві наречені

Глава 13

Мертві наречені

     Після від’їзду друзів я сиділа одна в кімнаті заїжджого двору «Тихий притулок». Стільки сподівань не виправдало це місто. Ніхто не розважився і не відпочив, багато з гостей втратили близьких людей. Плітки про безпечність знаного Печерного міста виявилися пустими балачками. Що ж, принаймні сьогодні, все скінчиться. Нарешті.

     Коли я читала книжки, то чекала епічного завершення оповіді, кульмінацію з кульмінацій. А в житті все було банально.

    Зробила я тоді свій вибір? Так. Мені здається, серце завжди знало відповідь. Бідолашне підказувало її постійно при найменшій нагоді, та я не слухала. Знаєте, відверто кажучи, завжди чекала на те, щоб хтось зробив вибір за мене. Адже це простіше. У будь-якому випадку можна сказати, а це не я і хата не моя. Я можу до безкінечності винуватити кого завгодно, проте квінтесенцією було, є та буде одне: я сама себе завела сюди.

     Головне на той момент впевненість у зробленому виборі між двома чоловіками, і я ані хвилини в ньому не сумнівалася. Моя душа, серце, розум і все єство тягнулося до нього. Я хотіла, щоб він знав, кохаю тільки його. Ми будемо разом. Адже наше кохання існує заради кохання. Без зайвих перепон.

     Мої роздуми відволік гамір у коридорі. В таверні зчинився якийсь переполох. Я зійшла на перший поверх разом з іншими стривоженими гостями. Ми побачили людей, що скидалися на схарапуджену отару: бігали, щось панічно кричали. Через шум я не могла нічого зрозуміти. Але окремі слова вдалося все ж таки розчути: «Істоти!»

     У холі влаштували барикади перед дверима та вікнами.

- Що сталося?! – крикнула я хазяйці на вухо, схопивши за лікоть. Адже всі інші спроби розпитати були марними, мене ніби ніхто не чув.

- О, Боже мій! Там повно мерців! Вони виповзли із води Холодної Ріки! – волала вона.

     Але я її не чула. Уява малювала картини смерті Вадима, одну страшніше за іншу. Він зовсім один на берегу Холодної Ріки розкладає те чортове багаття, і якщо пощастило врятуватися то де міг бути? Вадим не володів силою Іллі. Хто йому допоможе?!

- Випустіть мене! – я продиралася крізь столи - барикади до виходу.

- Зупинись, божевільна! Там смерть!

     У підтвердження слів щось важке гуркотіло о вхідні двері. Ті затрусилися, рипіли петлі. Мене відштовхнули та продовжували блокувати вихід. З вулиці доносилися передсмертні крики.

     Біля стійки бара стовбичив хазяїн, поспіхом заряджаючи рушницю. Руки тремтіли, тому кулі весь час падали на підлогу. Неслухняні пальці ніяк не могли втримати холодний метал. Я похапцем зібрала кулі (навряд вони йому допоможуть) та вирвала з рук рушницю, двома впевненими рухами зарядила його уявний рятунок і протягнула назад ошелешеному чоловікові.

- Гайда за мною! У кімнаті на другому поверсі відчинене вікно, ваші фіранки заважкі, я їх сама не зсуну.

- Так-так.

     Швидко, декілька разів перечіпаючись ми піднялися сходинками. У кімнаті тихо, лише небесно - блакитна завісочка колихається. Я вилізла на підвіконня.

- Що ти робиш, дитино?

- Не маю часу пояснювати. Там мій друг. Зачиняйте вікно. Хутчіше, чоловіче!

     Хазяїн таверни неохоче погодився. Розумів, треба наглухо закрити вікна, а моє дивацтво відпустити разом зо мною. Вочевидь, він подумки поховав мене. Чесно кажучи, я і сама не розуміла достеменно, що робила. Традиційно, в голові вальсом кружляли прокляті тупі думки. Вадим же безсмертний, істоти не зможуть вбити його, правильно?

- Пройди по даху вліво. Там висувна драбина.

- Дякую.

     Але чоловік вже наглухо зачинив вікно.

     Рухаючись обережно по старенькій черепиці я знайшла драбину. Легко спустилася на заднє подвір’я. На вулиці тепло і тихо. Навіть вітер вщухнув. Що відбувається? За рогом будинку моїм очам відкрився жах.

     Веніамін Варфоломійович жив у Печерному місті близько 50 років. Його будиночок знаходився майже коло ріки, він навіть місток збудував для того, щоб рибалити. Звісно, заробляв на цьому: на свята гості міста хотіли зняти кімнату ближче до води. Вона начебто відганяла істот.

     Попри різні плітки, що ширили невігласи, Веніамін Варфоломійович точно знав, хто є тварюками: Вартові. Він ненавидів цих пихатих шмаркачів у жіночих балахонах, але мовчав про це, звісно. Часто бачив, як Вартові звозили сюди закутані у білі простирадла тіла. Кидали їх у воду, з його місточка, до речі. Вєня (так його називала мати в дитинстві, так і стали звати в дорослому житті) клеїв дурня, який нічого не помічав. Це їх справи, він тут просто рибалить.

     Вартові підкидали йому декілька срібних монет, коли проходили повз. Яка символічна іронія. Не змінюється у жодному зі світів, еге ж?

     Чоловік знав, його місток закінчувався там, де починалося глибоке урвище на дні ріки. Тому то туди й скидали те, що привозили. Вєня був певен, то покійники. Навіщо і чому, це не його справи.

    Звісно те, що сталося напередодні, збентежило Веніаміна Варфоломійовича. Тепер туристів поменшає, подумав він, зачиняючи двері перед парою молодих людей. Це сталося на другий день свята. За ними гналося декілька істот, вони несамовито кричали та благали пустити їх. «Що ви, дітки! Ви привели цих потвор до мого будинку». Він зчепив руки у молитві, хитаючись на різні боки, поки істоти рвали тих людей. «Яке горе!», але відразу інша думка враз освітила невтішного. Один із молодиків, який винаймав у нього кімнату, був завзятим рибалкою. Що ж, Вєня із заздрістю роздивлявся його риболовні снасті. І саме їх власника вбивала тоді істота. Тепер молодик мертвий і його спінінг не пропаде даремно.