Розділ 8. Донька ворога

Стас

Я ледь встигаю дійти до сусіднього під’їзду, як приходить сповіщення про те, що маячок почав рухатися.

Добре, що я вирішив спускатися сходами, а не ліфтом. А то була б мені яскрава зустріч з людьми Віктора раніше, ніж треба.

Щоб не привертати до себе зайвої уваги та одночасно мати можливість перевірити, вдаюся до хитрощів.

Удаю, що в мене розв’язався шнурок на кросівку, та присідаю. Але одночасно розвертаюся впівоберта так, щоб бачити власний під’їзд.

Одразу помічаю біля нього чорну автівку, а за кілька секунд з дверей під’їзду виходить хлопчина з рожевою валізою у руках.

Судячи з того, що він один і не відрізняється особливо кремезною статурою, посилали його поспіхом. І, скоріш за все, не очікували будь-якого спротиву.

Це добре. Адже означає, що люди Віктора не знають, у чию саме квартиру залізли.

Ще раз перевіряю, чи правильно відображає маячок рух валізи, та, дочекавшись поки машина від’їде, поспіхом прямую до майстерні.

Звісно, я міг викликати таксі й на ньому слідувати за машиною з валізою. Та по-перше, невідомо, якими шляхами та куди мені доведеться добиратися. А по-друге, цілком ймовірно, що мені прийдеться доволі довго чекати слушного моменту. Та водночас з тим я повинен почуватися вільно й залишатися мобільним.

А найліпшу мобільність мені може забезпечити лише один засіб пересування.

У майстерні відкриваю останній блок і не стримую сум зітхання.

Мій старий байк.

Майже єдина річ, яку я залишив собі зі свого минулого життя.

Просто не зміг розлучитися з ним. Але і їздити на ньому теж не міг.

Надто багато спогадів.

Наче лавина, вони накривають мене, та зараз не час піддаватися.

До біса все. Він просто потрібен мені для справи.

А емоції, то все на потім.

Поки я поспіхом перевіряю свого залізного коня, маячок виходить за кордони міста.

Це вже погано, треба спішити.

І я спішу.

Мчу наче вітер, не надто обережно обганяючи неповороткі автомобілі, проскакуючи на блимаючий зелений та лякаючи перехожих, що надто близько підходять до краю дороги.

Байдуже.

Головне, якомога швидше дістатися точці на карті, щоб потім не думати, що я не зробив все, що міг.

Бо я і без того тільки те і роблю, що скоюю помилку за помилкою на кожному кроці.

Маячок приводить мене до невеличкого поселення.

От тільки, щоб потрапити на його територію, мені доводиться дати чималий крюк та заїхати з боку річки, до якої саме це поселення й виходить.

Схоже, колись тут було чи невеличке село, чи дачний кооператив, землю якого викупили й переробили під забудівлю заможних господарів. Адже ділянки чималі, явно присутня охорона, камери зовнішнього спостереження, та й паркани такі, що не перестрибнеш.

Спочатку я вирішую, що мені варто залишити байк десь за межами поселення, а потім розумію, що то погана ідея.

Тоді нам доведеться до нього бігти, а я, по-перше, не знаю, у якому стані Ярослава. А по-друге, не факт, що за нами не буде погоні.

Сховатися ж, як минулого разу, нам навряд чи вдасться.

Остаточно запевнившись у своїй правоті, я проламую сітку, яка виступає огорожею спуску до води, та перетягую мотоцикл. Сподіваюся, на зворотному шляху я зможу проїхати тут швидше.

Місце, у якому знаходиться валіза, знаходжу доволі швидко, а от що робити далі, не знаю.

Я не безстрашний актор бойовика, щоб просто перестрибнути паркан та покласти дюжину охоронців на лопатки одним поглядом. До того ж я не маю з собою ніякої зброї й навіть приблизно не знаю, скільки в будинку людей та чи саме тут Ярослава.

Адже те, що її й валізу привезуть в одне й те ж саме місце, було всього лише моїм припущенням.

Втім, воно в мене єдине. Інших варіантів нема взагалі.

Спочатку вирішую дочекатися темряви. Для цього ховаю мотоцикл у густих чагарниках уздовж паркана, та й сам вирішую залишитися там. Тому що, поки ховаю байк, знаходжу невеличку щілину у паркані, через яку вдається зазирнути всередину.

Зібрати хоч трішки інформації до того, як я полізу всередину, у будь-якому разі не завадить.

Перше, що відмічаю, це те, що у дворі нема собак. Можливо, вони є десь на задньому дворі та випускаються лише на ніч, та зараз я їх не бачу.

Друге, це майже повна відсутність людей.

Ніхто не виходить на поріг на перекур чи просто у справах. Навкруги настільки тихо, що аж вуха закладає.

Від тієї тиші мені навіть починає здаватися, що я чую голос Ярослави, що розспівує похабні пісеньки.

Та все ж вирішую, що це мені здалося. Бо навіть з її характером то занадто.

Єдиний раз, коли мені вдається когось побачити, це коли з будинку виходить той самий хлопець, що забирав з моєї квартири валізу. Разом з ним виходить ще один, з яким я вже колись мав справу.