Розділ 6. Скарб

Ярослава

Кажуть, що у житті не можна провалити геть все підряд. Що якщо десь ти лузер, то обов’язково є щось, у чому ти спец та не маєш собі рівних.

Брешуть.

Я лузер у всьому.

І щойно отримала цьому доказ.

Сліз нема. Тільки якесь дивне відчуття пустоти навколо. Ніби все зникло і я чи не сама у космосі. І думок нема. Тобто в голові теж пусто.

Та раптом все змінюється.

— Пий, — прямо в мене перед носом ніби нізвідки з’являється бокал з темно-коричневою рідиною.

— Навіщо? — питаю виключно на автоматі, бо бездумно підкорятися чиїмось наказам це останнє, що я можу зробити.

Не через те, що я вумна-розумна. Просто така натура в мене.

— Просто випий, — важко зітхає Стас у мене за спиною. І одразу ж додає: — Будь ласка.

Ну якщо будь ласка, то чому б і ні.

Забираю із рук Стаса пузатий бокал, навіщось кручу його з боку в бік, ніби можу там щось розгледіти, та потім таки наважуюся випити.

Правда, з одного ковтка мені це не вдається. Я ганебно захлинаюся від того, що мені перехоплює дихання.

Ну от, навіть тут схибила.

— Тсс, — чую шепіт з легким посміхом від Стаса.

Він забирає з моїх рук бокал, а потім злегка стискає мої плечі.

Не зрозуміла. А це ще до чого?

Він же щойно сам виставив мене за двері.

— Ходімо, — тим часом продовжує Стас та намагається обережно мене розвернути.

— На вулицю не піду, — промовляю, перш ніж встигаю хоч щось зрозуміти. — І не мрій. Не дочекаєшся.

Ну от завжди в мене так. Спочатку кажу й лише потім думаю. І всі проблеми мої саме звідтіля.

Стас знов всміхається, та у його сміху відчувається чимало гіркоти.

Щось він якось дивно себе поводить.

Навіщо взагалі прийшов?

— Не на вулицю, — продовжує Стас. — В душ, тобі треба дещо привести себе до ладу. І ще я хочу попросити вибачення у тебе. Я поступив як повний дурень.

— Ти — козел, — знов слова вискакують раніше, ніж встигаю себе зупинити.

Чи то через коньяк, чи просто він несподіванки, але в мене в голові все змішується і я ніяк не можу зрозуміти, як поєднується душ, про який щойно казав Стас, та його вибачення.

Але точно знаю одно, про що одразу ж і кажу:

— Вибачення не приймаю.

— Знаю, — киває Стас, продовжуючи тримати мене за плечі та підштовхуючи до виходу з кімнати. — Цілком заслужив. Та все ж маю надію виправити свої помилки.

— Як? — хмикаю, навіть не сподіваючись на відповідь.

— Побачиш, — ледь чутно промовляє Стас та відчиняє переді мною двері ванної кімнати.

А я досі ніяк не можу отямитися і зрозуміти, що відбувається.

Стас запихає мене до душової кабінки, мовчки знімає з мене халат і, поки я безглуздо кліпаю очима, роздягається сам і теж залізає в середину кабінки.

Може, я сплю?

Інакше чим ще пояснити всю безглуздість ситуації?

Тим паче, що те, що починає відбуватися далі, взагалі на голову не налізає.

Стас вмикає воду, бере губку, наливає на неї гель і починає мене намилювати.

І все б нічого, я б могла навіть списати це на те, що він раптом зійшов з розуму. Якби не одне але.

Дотики Стаса.

Він водить губкою по моїй шкірі з такою ніжністю та обережністю, що хоч кричи від того сум’яття, що починає творитися у моїй голові.

А може, то все клятий коньяк? І це я, а не він, зійшла з розуму?

Може, я таки дійсно сплю?

Сама собі всміхаюся й одразу чую позаду:

— Тш-ш. Не рухайся. А то я так тебе не домию.

Йой. Тільки після його слів я починаю розуміти, чому саме він може мене не домити.

Душова кабінка тут хоч і достатньо простора, та все ж не настільки, щоб Стас тримався від мене на відстані витягнутої руки. А отже, я відчуваю своєю шкірою дотики не лише від його рук.

І від цього мені раптом стає лячно.

Адже, по-перше, одне діло, коли я сама наважилася на свій перший раз.

По-друге, я знала, що може бути боляче, але не думала, що настільки.

По-третє, якось я не готова до повтору.

А в тому, що він відбудеться, я вже якось не сумніваюся.

Тільки тепер я справді боюся.

До того ж я тепер не знаю, чого насправді хочу.

Ні, відносно Стаса я не передумала, хоч він ще той козел, але… секс то, мабуть, явно не про мене.

Дідько, і тут я якась бракована.