Розділ 5. Фатальні помилки

Ярослава

Сволота! Козел! Гад! Гарбузяка мерзокапосна!

У-у-у-у! Як я його ненавиджу.

Я вся така перед ним, а він, він мене голу та за поріг.

Від злості навіть зубами скрегочу. Так би взяла й видряпала ті кляті сірі очі. І волосся повидирала б. І покусала б за що-небудь. І…

Намагаюся заспокоїтися та опанувати себе.

Спокійно, Ярославо, спокійно.

Зате тепер тобі не треба хвилюватися за три дні, тепер можна залишатися тут досхочу.

Повільно стискаю та розтискаю кулаки, глибоко дихаю й справді починаю заспокоюватися.

А разом з цим розумію ще дещо.

— Все, Стасику, — зі злою посмішкою бурмочу собі під носа. — Тепер ти від мене точно нікуди не дінешся, поки не одружишся зі мною.

Якщо раніше ця думка в моїй голові була наче якийсь дрібний жарт, то тепер я розумію, що все серйозно.

І плювати мені на батькові забаганки. Я тепер, може, й не повернуся взагалі додому. Тільки на весілля дідуся покличу.

А таточкові потім фотку свідоцтва про одруження вишлю й все. Хай хоч на весь Київ хай піднімає.

Що він мені зробить?

Аж нічого.

Від усвідомлення останнього починаю весело посміхатися. На душі одразу стає легко, ніби я мішок каміння з плечей скинула.

Фу-у-ух.

Повільно видихаю, остаточно заспокоюючись.

Моє рішення, то, звісно, добре. Та тепер постає питання, як добитися свого.

Стас виявився геть не падким на легку спокусливу здобич.

Звісно, це добре, бо означає, що він не буде бігати за кожною спідницею, як той самий Давид.

Та одночасно це означає чималу перешкоду й для мене.

Як мені закохати його в себе?

Сексуальний одяг не допоміг.

Залізання у його ліжко теж.

Може, спробувати станцювати для нього стриптиз?

Хм-м…

Ідея не погана. Та де гарантія, що я вдруге не опинюся за порогом цієї квартири? І на цей раз навіть без ковдри.

Надто ризиковано.

Ой, думай, Яро, думай. Нащо тобі голова дана? Не для того ж, щоб лише бісики пускати.

Хоча це теж гарна ідея. Може згодитися. Тільки ж цей прийом здебільшого саме при скупчені інших людей діє. А коли й так ми з легкістю одне на одного дивимося, то куди там ті бісики.

А що тоді ще?

Дідько! Виходить, що я що, геть не знаю, як звабити чоловіка?

Йой, який жах. Оце я тьма не просвітлена.

І що мені тепер робити?

Стас

Все валиться з рук.

Я боявся сьогоднішнього дня. Знав, що можу не впоратися.

І все ж…

Поки працював у майстерні, все було добре. Я сам навалив на себе купу роботи й намагався не відволікатися.

Та ось я вдома. Там, де від себе не втекти.

— Ще добавочки? — питає Ярослава, ледь не в обличчя тикаючи мені пательнею.

— Ні, дякую, — промовляю та обережно відвожу сковорідку трішки вбік.

Ярослава сумно зітхає та відносить сковорідку до плити.

А я дивлюся на залишки смаженої картоплі на своїй тарілці й розумію, що не подужаю навіть це. Бо усі більш-менш рівномірно просмажені шматочки картоплі я вже з’їв, а ті, що залишилися, були з одного боку наче вугілля, а з іншого геть сирі.

Однак треба визнати. За ці три дні, що пройшли після того, як я виставив Ярославу голою за поріг, дівчина досягла неабияких висот у кухарській справі.

Її першу смажену картоплю довелося просто викинути.

Разом з пательнею.

— Дякую, — піднімаюся з-за стола. — Не прибирай мою тарілку. Я потім доїм.

Точніше, просто викину у відро, але про це Ярославі знати не обов’язково.

Я ж розумію, що хай там як, а дівчина старалася. Тому й засмучувати її не хочу.

Досить, що в мене самого настрою геть нема.

— Добре, — Ярослава киває та йде з кухні, а я прямую до холодильника.

Взагалі-то я не прихильник алкогольних напоїв, та сьогодні не той день.

Дістаю пляшку, беру бокал і прямую до себе у спальню.

Щільно причиняю двері та всаджуюся у крісло, не вмикаючи у кімнаті світло.

Ненавиджу відчуття безпорадності. Ненавиджу!

Та сьогодні саме воно роз’їдає мені душу. Повертає спогади минулого й не дає вільно дивитися у майбутнє.

Сьогодні день народження дитини, яку я вважав своїм сином.

Поки не дізнався правди.

Відкорковую пляшку, наповнюю бокал та роблю перший ковток.

Я так радів його народженню.

Думав, що буду найщасливішим батьком, а виявився звичайним рогоносцем.

Всміхаюся сам з себе та роблю черговий ковток.

Вже пів року я намагаюся забути свою найбільшу помилку у житті. Викреслити все. Не згадувати. Не давати собі навіть можливості щось виправити.

З усіх сил намагаюся залишити все за спиною та дивитися тільки вперед.

От тільки попереду в мене нічого нема.

Пустота.

Ні мети, ні бажань, ні будь-яких прагнень.

Втративши сім’ю, я втратив себе.

Ковток за ковтком, алкоголь робить свою справу, й мене поступово починає відпускати.