Розділ 4. Зваблення

— Ти не відповіла, — нагадує мені Стас.

Точно. Не відповіла.

Тільки відповідати мені нема чого.

— Я ще не вирішила, — знизую плечима, так і не придумавши, що сказати.

Стас дивиться на мене з осудженням, та вголос нічого не промовляє.

Схоже, доведеться казати самій.

— Я просто поживу в тебе кілька днів та й все.

А за ці дні вигадаю, як залишитися трішки довше. Наприклад, на все літо.

Восени-то мені все одно прийдеться в універ повертатися, та до того часу я, може, щось і вигадаю, щоб позбутися усіх проблем одним махом.

От візьму, наприклад, і вийду заміж за Стаса.

А що? Це ж геніальна ідея.

А те, що таточко від неї буде в повному ауті, то його проблеми. Тільки за придурка я заміж не піду.

І зі своєю так званою новою мачухою я теж цяцькатися більше не буду. Тим паче що цілком можливо, що ідея видати мене заміж за придурка могла належати їй. Вона ж чудово обізнана про наші стосунки.

— Ні, — промовляє Стас, вириваючи мене з роздумів.

— Тобто ні? — витріщаюся на Стаса.

Я тут вже чи не фату приміряла, а він мені каже — ні. Так не годиться.

— Залишатися у місті тобі небезпечно, — пояснює Стас. — Я можу відвезти тебе у будь-яке інше місто, яке ти вкажеш, й допомогти винайняти там квартиру. Тільки чим менше буде місто, тим більше шансів, що там тебе не знайдуть.

— Залишити Київ? — перелякано витріщаюся на Стаса. — На це я точно не згодна.

Ні, я б ще подумала, якби Стас запропонував поїхати кудись на літо разом з ним. Ну там у Карпати, чи на море. Але просто так — точно ні.

Я ж правильно зрозуміла, що Стас хоче відвезти мене у якусь Забурбелівку й там залишити геть саму?

Та я краще повернуся додому Мілці патли знов видирати, ніж кудись поїду.

Не згодна я. І крапка.

Стас продовжує з очікуванням дивитися на мене, і я вирішую застосувати так звану важку артилерію.

Вигинаю брівки будиночком, ляскаю віями та складаю губки дудочкою.

— Ну будь ласочка, — хлюпаю носом, удаючи, що ось-ось розревуся.

Стас підтискає губи та сердито сопить на мене.

— Ну хоч кілька днів. Я буду сидіти тут тихо-тихо, — продовжую казати нещасним голосочком, одночасно схрещуючи пальці під столом. — Чесно-чесно.

— Добре, — скрізь зуби зітхає Стас. — Три дні. Це все, що я можу тобі пообіцяти. Три дні ти можеш пожити тут, а потім або йдеш сама, або я відвожу тебе у якесь інше місто.

Радісно киваю, та Стас раптом продовжує:

— Боюся, що ти навіть не уявляєш, з якими людьми зв’язалася.

Мій рятівник встає та починає прибирати посуд, а я лише хмикаю про себе.

Ну як це не уявляю? Я ж не вперше втікаю з дому. Правда, раніше мене ловили набагато швидше й це було не настільки масштабно.

Стас

Замовкаю й розумію, що щойно зробив чергову помилку.

Ярослава просто спіймала мене на відчутті жалості, а я повівся наче останній дурень.

Та тільки сказаного слова назад не повернеш.

Поспіхом прибираю посуд та йду збиратися на роботу. У всякому разі там я зможу все гарненько та головне у спокійній обстановці обміркувати й знайти рішення, як прожити ці три дні.

Наприклад, домовитися з Ярославою про чіткі правила поведінки. Як то не розходжувати по квартирі у піжамі.

Хоча якщо пригадати її халатик, то невідомо, що краще.

Дідько! Як же я примудрився так вляпатися на рівному місці?

І тільки ж почав оговтуватися та вести більш-менш нормальне життя.

Так на тобі, Стасе, знов Віктор на моєму горизонті, ще й таким дурнуватим чином.

Настрій паплюжиться, й на роботу я йду, навіть не попрощавшись з Ярославою та не наказавши їй не вмикати музику надто гучно.

Втім, довга прогулянка до самої майстерні та досить монотонна фізична праця впливають на мене як заспокійливе, і я поступово приходжу до норми.

Ввечері, повертаючись додому, обмірковую, що та як сказати Ярославі, та, щойно переступаю поріг власної квартири, все знов летить шкереберть.

Музика грає, але на цей раз не так гучно, як вчора, та й сама композиція набагато милозвучніша.

Я навіть радію такій зміні настроїв.

Наївний.

Не встигаю роззутися, як із зали виходить Ярослава.

У шовковій довгій сукні, що спокусливо облягає доволі виразні форми. Макіяж, зачіска, навіть високі підбори на ногах, все це виразно говорить, що дівчина готувалася не просто так.

— У мене сьогодні свято, — промовляє вона з легкою посмішкою. — Можу я запросити тебе на вечерю відсвяткувати зі мною?