Розділ 3. Рятівник

Ярослава

Холодно.

Мене всю трясе чи то від холоду, чи від страху.

— Ну все, все, — чую якось здалеку, — вже все скінчилося. Тепер все добре.

Стас!

Точно. Це ж він вискочив на мій крик.

— Ти його вбив? — питаю, пригадуючи, як Давид сповзав по дверцятах своєї автівки.

— Та буду я ще об цю мерзоту руки марати, — хмикає Стас та притискає мене до себе сильніше. — То я так, просто трішки відправив його відпочити.

В обіймах Стаса так добре, так тепло, затишно та безпечно.

А ще він єдиний, хто вже вдруге рятує мене, ні про що не питаючи.

— Ти врятуєш мене?

Піднімаю голову та зазираю у вічі Стасу.

Будь ласочка! Мені справді потрібна допомога. Я не знаю, що мені робити далі. І я… я боюся.

Я хочу так багато сказати йому. Та на очі знов накочуються сльози, і все, що я можу, це шмигати носом, відчайдушно намагаючись стриматися.

Мені нікуди йти!

До кого б зі знайомих я не звернулася, кожен з них намагатиметься повернути мене додому.

А я не можу! Просто не можу.

Стас стомлено зітхає, заплющує очі, та все ж промовляє:

— Врятую.

А я… я… Мені наче остаточно зриває дах.

Сльози починають литися з новою силою, і я поспіхом втикаюся носом у футболку Стаса, яка, до речі, й так вже вся мокра.

Та все ж поступово мене попускає.

Стас, мабуть, відчувши, що я вже менше хлюпаю носом, пересаджує мене на диван, а сам йде до вікна.

Мені знов стає нестерпно холодно, десь глибоко в душі підіймається страх, що він знов мене вижене, та я намагаюся триматися.

Обхоплюю сама себе руками й закусую зсередини щоку.

Знаю, потім буде боліти, та зараз треба привести себе до тями й таки заспокоїтися.

— Це був твій знайомий? — питає Стас, продовжуючи дивитися у вікно.

— Так, — не смію тягнути з відповіддю, хоч і не хочу цього робити від слова зовсім. — Він мій одногрупник. Ми разом навчаємось в універі. Придурок рідкісний.

Про те, що нещодавно батько пообіцяв видати мене за нього заміж, я все ж не наважуюся розповісти.

Не буде цього ніколи. Про що б вони там не домовлялися та які б гроші не ділили.

Це моє життя, і я не дам батьку його спаскудити, як він спаскудив матусине життя.

— Зрозуміло, — киває Стас, а я з полегшенням видихаю.

Схоже, додаткові пояснення, що відбулося біля машини Давида, йому не потрібні.

— Ти ж не виженеш мене знов? — наважуюся я спитати, коли пауза стає надто довгою. — Я вже казала, мені нема куди йти. Але в мене є гроші, я можу заплатити.

Стас кривиться, наче від зубного болю, та кидає надто різко:

— Не потрібні мені твої гроші. Я допоможу тобі, але не думай, що буду вирішувати за тебе твої проблеми.

Чорт. Схоже, я таки знов щось не те ляпнула.

Сиджу й мовчу наче миша.

— Поживеш в мене кілька днів, потім я скажу, куди тобі їхати. Якщо розуму вистачить, викрутишся.

— А Давид? — раптом згадую про причину цієї розмови. — Він же повернеться.

— Не повернеться, — зле всміхається Стас. — Надто боягузливе створіння. Він зараз буде по всьому місту бігати, шукати, хто йому машину потайки відрихтує. Вдруге.

— А раптом… — все ж не можу я заспокоїтися.

— Тоді скажу, що знати тебе не знаю, й запропоную викликати поліцію. На це він точно не погодиться.

О, так. Тут Стас правий на всі сто.

Якщо батько дізнається, як саме Давид намагався запхати мене у машину, тут навіть його товстошкірий пофігізм не витримає. Хоча на саме рішення видати мене заміж за придурка це теж не вплине.

— Зараз я викликаю тобі таксі, — промовляє Стас та дістає телефон, — поїдеш до мене додому й чекатимеш мене там. Тільки до таксі підеш через чорний вхід на другу вулицю. І намагайся дорогою нікуди знову не встряти.

Мовчки киваю та намагаюся не виглядати надто щасливою.

Хоч і перелякалася я добряче, та в результаті все ж досягла того, чого хотіла. А це головне.

Якби ще голова не дуже боліла там, де Давид мене за волосся вхопив, взагалі було б чудово.

За кілька хвилин диспетчер таксі повідомляє, що машина під’їхала. Стас віддає мені ключі від своєї квартири та відчиняє двері запасного виходу.

За якихось п’ятнадцять-двадцять хвилин я відчиняю двері квартири Стаса та затягую у передпокій валізу. Хоч би колеса від такої гонитви не відвалилися раніше, ніж треба.

Затягую валізу у кімнату, де я спала, й озираюся.