Розділ 2. Паспорт

Ярослава

Прокидатися не хочеться. Зовсім.

Солодко потягуюся, на якусь мить замислююся, чи не треба мені в універ, а потім з полегшенням згадую, що я ж вже все закрила автоматом. А тому прямо зараз та й на все літо вільна мов вітер.

Однак разом з цими спогадами приходять й інші.

Від яких прокидатися хочеться ще менше.

Оце я вчора психанула.

Аж самій страшно.

І смішно.

Бо на таку авантюру могла наважитися тільки така навіжена особа, як я.

Та все ж не завадило б дізнатися, де я зараз знаходжуся.

Обережно розплющую одне око, потім інше й озираюся.

По-перше, я у кімнаті одна. Це вже радує.

По-друге, кімната геть мені не знайома.

По-третє, мені чомусь до біса не зручно лежати.

І останнє мене турбує найбільше.

Відкидаю ковдру й зі здивуванням з’ясовую, що я досі в сукні.

А, ну так. Я ж, здається, у ній і заснула. Тільки на кріслі.

Ще раз озираюся і знаходжу те саме крісло, у яке я «на секундочку» присіла, поки господар квартири кудись потопав.

То виходить, що після того, як я заснула, мій рятівник переніс мене на диван?

Хм. Як цікаво.

Повністю відкидаю ковдру, встаю з дивана й натикаюся на свою валізу.

О, чудово, що й вона тут. Є у що перевдягнутися, та й зуби почистити не завадить.

А ще добре було б познайомитися з власним рятівником та вирішити, що робити далі.

Повертатися додому я точно не хочу. Не для того стільки сил приклала, щоб втекти.

Швиденько дістаю все потрібне для душу та перевдягання й виходжу з кімнати.

В коридорі нікого нема, зате, здається, з напряму кухні лунає якесь муркотіння. Ніби хтось наспівує дуже знайому мелодію.

Цікавість переважає, я проходжу повз двері ванної кімнати й обережно зазираю в кухню.

Перше, що бачу, — широку чоловічу спину.

Тугі м’язи перекочуються від кожного найменшого руху. Та й сам чоловік рухається так, що я не встигаю вловити власну щелепу.

Бо одразу розумію — хижак.

Плавність, дивовижна грація й при цьому сила, від відчуття якої волосся на потилиці встає дибки.

І це його я вчора довбонула своєю валізою?

Втім, тепер я розумію, чому він не впав від такого удару. Ще й мене при цьому втримав на руках.

Ой-ой.

Чоловік різко зупиняється, ніби відчуває, що я дивлюся на нього, й починає повільно розвертатися.

І, коли я стикаюся з поглядом його сірих очей, розумію, що мені не просто ой, а повний ОЙ.

Гострий, пронизливий, такий, що дістає до самих п’яточок і бачить кожну мою потаємну думку.

Втім, водночас я не відчуваю в ньому невдоволення чи оцінювання. Скоріше стурбованість та занепокоєння.

Ніхто ніколи не дивився на мене так.

Всім завжди було щось потрібно від мене. Всі чогось вимагали, в кращому випадку очікували. Навіть коли про це не говорилося вголос.

А цей чоловік… Його погляд обіцяє допомогу.

Та водночас я чудово відчуваю, що чомусь дуже не подобаюся йому.

І від цього геть розгублююся.

— Я… це… ну… — безглуздо бурмочу та махаю зубною щіткою.

Точно! Зубна щітка.

— Мені в душ треба. Можна? — нарешті вичавлюю з себе хоч щось.

Господи, що це зі мною? Чого я раптом стала поводитися наче остання дурепа?

Від сорому хочеться провалитися кудись під землю, бажано разом з клятою зубною щіткою.

— Так, — киває чоловік та вказує мені напрямок. — Ванна там. Тільки, будь ласка, не дуже затримуйся. За пів години мені треба виходити.

— А мені? — ляпаю, перш ніж встигаю подумати.

— І тобі теж, — киває чоловік і дивиться на мене з таким осудом, що я починаю почувати себе школяркою на першій контрольній з математики.

Ноги самі собою підгинаються, й дуже сильно хочеться забитися кудись у куточок.

Господар квартири здивовано вигинає брову, і я прожогом кидаюся назад у коридор.

Забігаю у ванну кімнату та поспіхом хряпаю дверима.

Щось мене занадто накрило.

Серце колотиться що навіжене. Ні вдихнути, ні видихнути, а перед очима продовжує стояти погляд незнайомця. Ніби він і зараз дивиться на мене крізь стіни.

Жах.

Намагаюся зібрати себе до купи, та чомусь мені не дуже це вдається.

А часу-то замало.