Розділ 27

Донечко, запам’ятай, кохання необхідне для життя приблизно так, як і повітря. Адже коли ми зустрічаємо свою долю, стаємо тими, ким маємо бути, отримуємо цілісний образ. Любов кардинально змінює нас, зриває маски, показує істину.
Мама поруч з тобою...

P.S. Сьогодні ти знайдеш мене в звуках улюбленої мелодії.

Ельвіра
Дні пролітали з шаленою швидкістю, невпинно наближаючи день народження. Нове життя відкрило стільки різних можливостей, що навіть не вистачало часу на задумане. Часто бувала на фабриці, відвідувала цілу низку різноманітних курсів, готувалась до майбутнього вступу, а ще доводилось жити на дві родини.

Що стосується «таємного друга», то так і не дізналась ким він був. Десь через тиждень після мого дивного «знайомства зі світом», кур’єр доставив від нього новий невеличкий презент у вигляді книги з висловлюваннями мудреців, та чергову записку зі словами:

«Більше ніколи не сумуй, радуй всіх навколо своєю ангельською усмішкою.
Таємний друг.»

Дивно і підозріло. Але всі таємниці однаково колись відкриваються широкому загалу, тому вирішила не шукати відповідей, жити своїм життям і просто чекати.

Як батько і обіцяв, святкувати моє 19-річчя вирішили на день раніше. Звичайно, я не бажала провести його в тій самій манері, що і «знайомство зі світом», оскільки то якесь знущання, а не святкування, тому заручившись підтримкою Христини, вирішили влаштувати бал-маскарад. Ну не зовсім такий вже як у фільмах з тотальним переодяганням, а просто тематичну вечірку, на яку всі мають прийти в масках, нехай за ними і ховають свої погляди, не хочеться знову все бачити. Це придумала подруга, мені така ідея сподобалась - родзинка свята.

Узгоджуючи з батьком список гостей, перевірила, щоб в ньому не було Стаса, Марка та Ренати, це ж мій день, тому нехай все буде так, як я того хочу. Вкотре пробіглась очима, вичитуючи прізвища, усвідомила, що нікого не знаю. Цікаво серед них є той мій таємний друг? Навіть усміхнулась своїм думкам, заінтригував.

***   ***   ***

Знову на мені красива сукня, прикраси, зачіска ще й додалась півмаска на зав’язках, довершуючи образ. 

Стою, дивлячись на цей шикарно прикрашений зал, на гостей, які не перестають мене вітати і розумію, що я тут чужа, навіть попри те, що так одягнена і виглядаю як вони. Хоч сьогодні на мене вже ніхто не дивиться з осудженням, однаково це не моє. Можливо, саме від усього цього я і хотіла сховатись за маскою, погоджуючись на таку авантюру.

- Ти знову наче справжня принцеса! – усміхається Тіна.

Пролунали перші звуки вальсу і подруга схопивши свого хлопця за руку потягла в центр залу. Вона завжди любила ці різноманітні класичні танці, відвідуючи гуртки, не те що я і зараз веселиться замість мене.

Взагалі коли планувала святкування не думала, що батько сприйме все всерйоз, і вирішить влаштувати бал, а не вечірку як я мріяла, тому замість нормальної музики, самим відчайдушним доводиться вальсувати.  Навіть не уявляла, що в наш час ще таке буває, що таке взагалі можна організувати! Все пішло шкереберть, знову свято зіпсовано.

- Еля... – несподівано батько протягує мені руку, з явним наміром приєднатися до інших відчайдух.

Ледь не зажмурилась від жаху, але ж не можна - гра на публіку...

- Може пізніше, - ввічлива усмішка у відповідь. – Запроси краще Світлану Георгіївну.

Він озирнувся на дружину і навіть схмурнів.

- Це ж твоє свято, не відмовляй бажаючим. - кинув наостанок і відійшов.

Все-таки не стрималась і стражденно скривилась від його слів, на мить забувши де знаходжусь, адже тут почуття так не виражають.

Який жах! Останній раз танцювала той вальс... вже і не пам’ятаю коли, десь ще в школі причому точно не на випускному. Я ж повідтоптую їм усім ноги! Роззираюсь цим величезним залом з острахом, розуміючи, що потрібно негайно вийти, поки якийсь нещасний дійсно не надумав запросити мене.

Похапцем виходжу на вулицю і навіть зітхаю з полегшенням. Відходжу трохи в сторону від входу, занурюючись в темряву, не хочу, щоб мене хтось бачив. Обхопила себе руками, бо ж хоч весна і тепла, оскільки вже середина травня, проте вечори однаково прохолодні. Але мені не до цього, гарячково думаю, як викрутитись, бо ж усвідомлюю, що ховатись тут вічно не зможу, однаково колись потрібно повертатись.

У розпачі підвела очі до неба, але ні місяця, ні зірок, наче накинули темне покривало. Чомусь думки одразу перенесли мене в той зимовий вечір, коли лежачи на снігу розглядала зорі, здавалось, до них навіть можна дотягтись...

- Ховаєшся?! – вкрадливий голос, прозвучав десь збоку, навіть змусив здригнутись від несподіванки і раптово повернутись з неба на землю. Я ж не думала, що тут ще хтось може бути, наче ж відійшла подалі від входу.

Переводжу погляд і намагаюсь розгледіти в темряві постать, яка поволі приближається. Незнайомець, хоча ні... мене точно з ним знайомили минулого разу – цей голос вже чула, тільки от імені зовсім не запам’ятала, а це ще й було так давно. Навіть нахмурилась в спробі згадати, але не змогла.

Виконав всі умови цієї дивної вечірки, також як і я, у півмасці. Чесно, вигляд у нього ну точно як у того вигаданого персонажа з фільму «Зорро». Тільки шляпи і накидки зі шпагою бракує.

- Від кого втекла? – питає таким таємничим, проникливим голосом.

Привів до тями, бо ж я стою тут та розглядаю його в напівтемряві наче якийсь витвір мистецтва. Можливо це темрява змушує мою уяву так посилено працювати, уявляючи його якимсь героїчним персонажем?

- Від всього того божевілля, - зізналась чесно, продовжуючи його розглядати.

Весело хмикнув.

- Ельвіра, це ж твоє свято... – протяг так повільно, що в мене аж мороз пройшовся шкірою. – До речі, вітаю!

Незвично чути своє ім’я з його вуст. А що я думала? Звичайно, він мене знає, оскільки прийшов на мій день народження, тільки от я його зовсім не знаю. Можливо, мені навіть небезпечно тут з ним знаходитись...