Розділ 24

Донечко, як би складно і гірко тобі не було, ніколи не забувай, що завтра наступить новий світанок, знову зійде сонечко, зігріваючи своїм теплом і розвіє всі проблеми та неприємності. Просто іноді потрібно трішечки зачекати нового дня і все знову буде так само ідеально та прекрасно.
Мама поруч з тобою...

P.S. Сьогодні я прийду до тебе новим світанком, розвіявши нічну темряву.

Ельвіра
Нервово сиджу в невеличкій прийомній, спеціально обставленій для очікування, міцно стискуючи в руках цей дорогоцінний лист та детально вивчаю якусь дивну рослинність в кутку, намагаючись відволіктись і заспокоїтись. Згадую якими правдами і не правдами сюди пробиралась, як вмовляла охоронця на прохідній фабрики впустити і як зараз переконувала секретарку, що Леонід Іванович обов’язково мене прийме, адже прийшла з дуже особистим питанням.

Спочатку ця похмура дівчина противилась, говорила щось про запис, але потім здалась на мої вмовляння і пішла повідомляти. Десь через хвилину незадоволено вийшла сказавши, що директор зайнятий і нікого не приймає, тому мені краще прийти іншим разом.

Я так легко не здаюся! Швидко зриваюсь з місця, та ледь не відпихаючи її направляюсь в той кабінет, звідки вона тільки що вийшла. Ця тендітна дівчина наздоганяє, але я прудкіша і все-таки влітаю першою, а вона ззаду вже з поясненнями і вибаченнями.

Одразу переводжу погляд на цього чоловіка, змірявши очима.  Що сказати? Такий як і всі з його оточення. Навіть привабливий, а двадцять років назад, мабуть, ще красивішим був, не дарма ж мама втратила від нього голову.

Він чомусь швидко встав з крісла та нахмурився, дивлячись так, наче впізнав. Мабуть, вона змогла залишити в його пам’яті слід, тому зараз так пронизливо і вивчає мене. Ніби примару побачив.

- Я її зараз виведу! - вкотре голосить секретарка.

Навіть схопила мене в спробі витягти з кабінету, та я не зважала на це.

- Ліля, облиш! - продовжуючи свердлити мене враженим поглядом, вказав тій на двері.

Злякана дівчина поспішила виконати волю начальника і миттю зникла, а я продовжила тихо стояти, похапцем думаючи над тим, з чого почати розповідь. Моя правда точно його нажахає.

- Ти мені декого нагадуєш, - повідомляє спокійно, обіпершись руками на стіл.

- Я її дочка.

Він все зрозумів і пам’ятає... це вже добре, значить в них хоч якісь почуття були. Від усвідомлення цього навіть легше.

- А вона де? - якось розгублено запитує цей Леонід Іванович.

Він хоче побачити маму! Навіть довелось на мить заплющити очі, борючись з хвилинною слабкістю. Я сильна! Опановую себе, нарешті згадавши для чого прийшла.

- Маю одне запитання. -  Хоча вже можна було і не питати. Міцно стискую в руці лист, наче це додає сил. – У Вас раніше був темний позашляховик?

- Так.

Сумнівів не залишалось – переді мною стояв батько, який зараз навіть не здогадується про це раптове батьківство.

- Я сюди прийшла з важливою місією. – підходжу до нього ближче і протягую конверт. – Тут вказано передати це Вам особисто в руки.

Вражено забирає його та навіть завмирає, втупившись в ці слова зі своїм іменем і прізвищем. Потім переводить на мене здивований погляд.

- Де Надія?

- Померла народжуючи мене, - відповідаю тихо, чомусь міцно схопившись за спинку стільця, наче боячись впасти.

В його очах відобразився біль. Нахмурився ще більше та змучено опустився в своє крісло, знову вдивляючись в той лист. Здається, він вже все усвідомив і знає хто я.

Обережно розкрив конверт, та витягши звідти складений листок, швидко розгорнув і почав читати. Було добре видно як на його обличчі раз у раз змінюються емоції, але радості там точно не було. Через декілька хвилин він якось безсило опустив це послання на стіл та важко видихнув, потім підняв очі на мене.

- Присідай Ельвіра, - вказав мені на стілець, адже я так і продовжувала стояти, вчепившись в спинку.

Обережно сіла. Запанувала тишина, яку ніхто не наважувався порушити. Кожен думав про своє, а я безвідривно вдивлялась в той лист.

- Можна мені прочитати? – тихо запитую не витримавши.

Я його не відкривала, адже мусила виконати останню волю матусі – віддати тому, кому він був написаний. До того ж, можливо, там щось занадто особисте, та і взагалі, чужі листи не можна читати. Але так хотілось дізнатись щось нове про неї, знову спробувати віднайти хоч часточку її на тому папері... завжди залишається слід.

Чоловік навпроти обережно взяв розгорнутий листок та передав мені, дивлячись якимсь розгубленим поглядом. Мабуть, таке важко осмислити.

Взявши до рук лист починаю читати вже такі рідні серцю літери:

Коханий...

Я знала, що саме так і станеться, адже якщо ти зараз тримаєш в руках цей лист, значить мене давно нема. Надія існувала, але дуже мізерна, тому я її давно відпустила.

Коли йшла від тебе, сказала, що вже набридло бути тією, кого всі зневажають і розуміти - ситуація ніколи не зміниться, але це не так. Ти мені завжди був потрібен, я б від тебе не відмовилась так легко навіть якби знала, що нічого не зміниться і мені доведеться постійно грати цю чужу роль, втішатись тими короткими таємними зустрічами, а потім відпускати тебе до неї, щоразу вбиваючи частинку душі, постійно усвідомлюючи, що не маю на тебе права і беру чуже, бо офіційно ти її, але твоє серце завжди було зі мною. Це якась залежність, від якої майже неможливо позбавитись...

Та все ж, сталось дещо таке, що змусило мене піти не оглядаючись. Я завагітніла. В нас буде малюк. Твоя частиночка вже зі мною і я себе цим втішаю. Так склалось, що саме мені доля подарувала такий шанс дати тобі дитину, коли у твоєї дружини це ніяк не виходить.

Проте я змушена приховати правду. Ніколи тобі не говорила, але ще з дитинства маю хворе серце. Завжди знала, що вагітність стане для мене смертним вироком, та я так не вважаю. Це дарунок з небес, адже подарую цьому світу плід нашого кохання. Свідомо відмовляюсь від свого життя заради нашої донечки. Саме заради неї, зрікаюсь і нас.